– А, знаєш, – каже вона, – можливо, нам варто спробувати кохатися в інший спосіб.
Я повертаюся до неї, вона має якийсь дивний вигляд, коли так пильно вдивляється в стелю.
– Ми могли б спробувати при цьому дивитися одне одному у вічі.
Її голос сповнений злістю, яка обгортає кожне вимовлене слово.
– Ти п’яна?
– Трішки.
Мені здається, що очі в неї блищать, а підборіддя тремтить.
– Ми й так дивимося одне на одного, ти така гарна, чому б мені на тебе не дивитися?
Я повертаюся до неї, поправляю свою подушку, сну вже як не було. Зараз вона розпочне ніч нотацій, вальсуватиме із закидами! Та ні, раптом я дістаю удар у живіт, одразу ж ще один, а потім ще. Потім руки твоєї мами ляскають мене по обличчю. Я намагаюся закритися від неї, але я зовсім не готовий до такої атаки.
– Ти! Ти! Ти знаєш хто! Ти знаєш, хто ти є?!
Обличчя в неї перекривилося, голос хрипить, я ніколи її такою не бачив. Я дозволяю їй лупцювати мене, мені шкода себе, шкода її, що їй важко дібрати слова, щоб образити мене:
– Ти… ти… ти – лайно! Егоїстичне лайно!
Нарешті мені вдається схопити її за одну руку, потім за другу. Я обіймаю її. Вона плаче. Я гладжу її по голові, вона важко дихає, схлипуючи. Твоя правда, Ельзо, я справді егоїстичне лайно. Я знищую життя всіх, хто мене оточує, але, повір мені, я й сам не знаю, чого я хочу, я просто зволікаю. Я хочу одну жінку, але, мабуть, я її соромлюся, я соромлюся цього бажання. Я боюся втратити тебе, але, можливо, я роблю все, щоб ти мене покинула. Так, мені хотілося б побачити, як ти збереш валізу й зникнеш посеред ночі. А я б побіг до Італії і, можливо, знайшов би в ній те, чого мені бракує. Але ти залишаєшся тут, ти вчепилася в мене, у наше ліжко, ні, ти не підеш посеред ночі, ти цього не зробиш, не ризикнеш, бо в мене може не бути ностальгії за тобою, а ти – жінка обачлива.
Двірники вимкнуто. На вітровому склі шар бруду, така собі похмура завіса, що відокремлює нас від іншого світу. У машині пахне мастилом, килимками, шкірою сидінь, яка сьогодні більш натягнута й рипить від кожного руху, забутий запах вигорілого автомобільного ароматизатора-ялинки, що теліпається на дзеркалі, є трішки запаху від мене, від мого лосьйону після гоління, від мого плаща, що ціле літо провисів біля дверей, а зараз знову зі мною, він лежить скручений на задньому сидінні, немов старий кіт. І головне, у всьому цьому є запах Італії, її вух, волосся, одягу, що був на ній. Сьогодні на ній квітчаста спідниця, обгорнута на талії широким чорним поясом, і жакет з цупкої бавовняної тканини. На грудях на дуже тонкому ланцюжку срібний хрест. Вона тримає його в роті, дивлячись крізь вітрове скло на цей похмурий світ, який здається їй таким далеким. Я щойно запитав, чи їй не холодно без колготок, вона відповіла, що ні, що їй ніколи не холодно. Волосся в неї стягнуте незліченною кількістю емальованих шпильок, багато з яких потріскані. Вона, як селючка, що купляє собі одяг на відкритих лотках або в тих магазинах без дверей, із закляклими продавчинями, які весь час жують гумку. Це перша субота жовтня, я везу її на аборт.
Італія приїхала в центр автобусом, я чекав на неї біля зупинки, підійшовши до мене, вона всміхнулася. Я не знаю, як вона себе почуває, я не питав її про це. У неї спокійний вигляд, вона сіла поряд зі мною, але ми не поцілувалися. Ми не ризикуємо в центрі міста. Вона обачлива пасажирка, створіння, яке вивозять зі звичного їй місця. Цього ранку вона суворіша, така ж цупка, як і жакет на ній. Італія смокче свій срібний хрест, і я відчуваю, що їй чогось бракує, те, що вона забула у своїй маленькій норі. У ній відчувається стриманість, яка мене робить самотнім. Можливо, мені було б легше, якби вона була плаксивою й меланхолійною, якою я й розраховував її побачити, але вона, навпаки, цього ранку на вигляд сильна, а її погляд жвавий, войовничий. Можливо, вона не така делікатна, як я розраховував, а можливо, тільки намагається підбадьорити себе.
– Хочеш поснідати?
– Ні.
Приватна клініка, у якій працює Манліо, розташована у віллі початку двадцятого століття, оточеній парком з високими деревами. Ми їдемо вузенькою вуличкою серед темних дерев до паркінгу, де вже стоять інші машини. Італія дивиться на цю будівлю з червоним тиньком.
– Немов готель.
Вона знає, що їй треба робити, я їй усе пояснив. Вона піде в реєстратуру й назве своє ім’я. Там на неї вже чекають, для неї заброньована окрема палата. Я, безумовно, не можу залишатися, уже й так не дуже зручно, що я довіз її сюди. Я зателефоную їй після полудня. Коли ми їхали цією вуличкою, Італія не помітила, як я подивився на її живіт, на хвилинку мені здалося, що вже можна щось побачити, якесь здуття. Не знаю, що я розраховував знайти там у її животі, щось таке, чого я вже ніколи не побачу… Одне колесо машини опинилося в кюветі, я дав газу, відчув поштовх, за яким у мене завжди буде ностальгія. Якщо це правда, що час має свої закони, відмінні від тих, у які ми віримо, і якщо ціле життя може пролетіти в одній миті, то мені здається, що я побачив упродовж цієї секунди, коли я тиснув на кермо, щоб машина повністю не потрапила в кювет, ту муку, яка була в мене попереду. Я побачив тебе, Анджело, твою гематому на діафаноскопі. Це був стрибок у круглу кімнату часу з великою кількістю дверей, які йшли по колу, і було незрозуміло, у яку входити, коли можна побачити щось нереальне і воно стає можливим.