Я зупинив машину на майданчику, перед клінікою. Італія подивилася на розсувні двері з тонованим склом, я узяв її руку й поцілував.
– Ти тільки не хвилюйся, це все дрібниці.
Вона повернулася до мене, забрала свою сумку з клаптиків:
– Ну, я піду.
Вона вийшла з машини й попрямувала до входу. Я став маневрувати на майданчику, щоб виїхати звідти. У дзеркальце я побачив, як вона ступає, більш невпевнено, ніж завжди, можливо, це через той щебінь, по якому вона йшла. Але я знав, що вона не впаде, вона вже звикла до цих надто високих підборів, до цієї надто довгої сумки, що теліпається в неї між ногами. І все ж таки вона впала, їй лишалося ступити останній крок, а вона гепнулась. Вона підбирає сумку, але не встає, так і залишається сидіти на щебені. Італія не обертається, бо впевнена, що я вже поїхав. Не рухайся, кажу я їй, не розуміючи, що я кажу. А можливо, вона знає, що я тут. Не рухайся. Бо зараз мені здається, що та її частина, якої їй бракувало, тепер уже була з нею, немов та ряднина зі стрічок, що накриває їй спину.
Я відчиняю дверцята й біжу до неї по щебеню.
– Що з тобою?
– Може, я все ж поснідаю?
Я допомагаю їй підвестися і, обіймаючи її, зиркаю вгору, над її головою. На другому поверсі, за великим темним вікном стоїть чоловік у халаті й дивиться на нас.
Ну й нехай! Ну й нехай би воно закінчилося зараз, нехай би ми увійшли в темряву таким чином. Переді мною ці очі, ця замащена рука, що тримається за мене. Ніхто мене так ніколи не кохав, ніхто. Я не поведу тебе туди, і ніхто не робитиме тобі чистки. Я тебе кохаю, і я тепер сильний і вже ніколи більше не ображатиму тебе.
– Подумай про себе, правда, подумай про себе, – шепоче вона.
Я вже вирішив, я тебе кохаю. І, якщо ти хочеш мою голову, дай мені сокиру, і я тобі подарую голову чоловіка, який тебе кохає.
– Ходімо звідси.
Я казав це, Анджело, нашій дитині. Маленький червоний листочок безшумно впав на вітрове скло машини й так і залишився там, коло двірників. Червоний листочок з тоненькими прожилками, можливо, він перший у цьому сезоні, упав до нас.
Я знову сів за кермо й повів машину подалі від клініки. Ми зупинилися в одному з перших передмість у північному напрямку, там, де краєвид змінюється й стає більш лісистим. Це ще міська зона, але вже відчувається подих лісів, тих гір без верхівок, що видніються на обрії й схожі на сплячих бізонів.
Ми зайшли в кінотеатр, в один із тих провінційних кінотеатрів, що бувають відкриті лише в суботу та неділю. На перший сеанс майже ніхто не прийшов, ми сідаємо в центрі на дерев’яні сидіння. Навіть там, усередині, було холодно, Італія поклала голову мені на плече.
– Ти втомилася?
– Трішки.
– Відпочивай.
Вона так і задрімала, притулившись до мене в темряві, одну щоку ледь освітлювали відблиски екрана. Це була комедія, трохи тривіальна, все в ній було добре. Ми були немов подружжя, може, уперше. Подружжя у відпустці, що йде в кінотеатр, зупиняється, щоб з’їсти булочку й потім продовжує свою подорож. Так, мені б хотілося поїхати з Італією в подорож, спати в готелях, кохатися, їхати далі. І, можливо, уже більше не повернутися. Ми б могли поїхати за кордон, у мене були друзі в Могадішо, один із них був кардіологом, працював у психіатричній лікарні, у нього був будиночок на морі, вечорами він курив марихуану в товаристві жінки, у якої ноги були такими ж тоненькими, як руки. Так, нове життя. Бідна лікарня, темношкірі босоногі хлопці, і очі в них блищать, немов таргани. Поїхати туди, де я потрібен, оперувати в наметах, лікувати злиденних.