Ада вийшла з операційної, дві санітарки вибігли за нею. Вони відчинили шафу з інструментами, я почув, як у ній завібрувала шибка у дверцятах. Я піднімаюсь, немов робот.
– Ну, що там із нею?
Ада, біла немов молоко, підходить до мене.
– Потрібно ввести їй адреналін, проблема з вентиляцією легенів, падає кров’яний тиск.
– Скільки?
– Сорок.
– Кровотеча не припинилася.
У неї не обличчі лише благання.
Я підходжу до оглядового віконця. Я добре знаю ці екстремальні моменти. Коли панує тиша, коли люди стають тінями, що, як хвилі, рухаються разом. Вони намагаються щось зробити, а потім відходять від операційного стола… Вдивляються в монітор, очікуючи сигналу, рисочки, яка знову з’явиться. Вони відходять, неначе леденіють від того, що відбувається, стають нерухомими на цій землі, що не належить нікому, де життя зупиняється, а смерть ще не прийшла. Коли безсилими стають руки й погляди, коли ти відчуваєш, що нічого зробити не можеш, і цей катафалк із зеленим лахміттям демонструє своє жорстоке обличчя: під саваном з операційних полотнищ лежить людина, яка відходить. Я чую сигнал монітора. Тиск падає.
Альфредо репетує:
– Бігом! Зупинка серця! – Маска зісковзує у нього з рота.
Я підбігаю до тебе, до твого серця. Мої батьківські долоні вже в тебе на грудях, сильно штовхаю раз, другий. Ти відчуваєш жах моїх долонь, Анджело, скажи мені, що вони ще чогось варті. Допоможи мені, моя смілива донечко, і пробач, якщо я залишу на тобі пару синців. Навкруги повна тиша. Ми, німі, метушимося, немов риби без зябер в акваріумі. Чути лише, як я руками намагаюся запустити тобі серце, як у мене всередині стогне надія. Де ти? Ширяєш наді мною, дивишся на мене зверху, над цією купкою тіней в халатах, і, можливо, тобі мене шкода. Але ні. Я тебе не відпущу. Навіть не сподівайся. З кожним поштовхом я повертаю тебе до життя, по дрібці. Твої ноги, що звісилися з ліжка, твою спину, що згорбилася над зошитом, тебе, що їси хлібець, тебе, що співаєш, твою чайну чашку, твою долоню на дверній ручці. Я не відпущу тебе. Я пообіцяв це твоїй мамі. Вона вже вилетіла з Гітроу. Перед тим, як заходити в літак, вона знову зателефонувала мені:
– Прошу тебе, Тімо, урятуй її… – голосила вона в слухавку.
Вона не знає, що для хірурга любов протипоказана. Вона нічого не знає про моє ремесло. Її жахає думка, що я пещу вас тими ж самими руками, якими ріжу пацієнтів. І все ж я бачив дивні речі під своїми руками, руками кривавого годинникаря, відчуваючи подих, що йшов не від плоті, і як життя боролося з несподіваною стійкістю, неначе отримувало від когось допомогу, не від мене чи інструментів, це життя просило продовження, і на моїх недовірливих очах воно його отримувало. Зараз, Анджело, перед тобою така ж таємниця, яку люди називають світлом. Благаю тебе, попроси Господа, щоб він залишив тебе в цих жалюгідних земних сутінках, у яких живу я з твоєю мамою.
– Пульс повертається… є сигнал, – чути голос Ади.
Знову можна побачити сигнал биття твого серця в цьому бісовому моніторі.
Зараз тобі роблять внутрішньосерцеву ін’єкцію, Ада тисне на поршень. Руки в мене тремтять, я не в змозі зупинити їхнє тремтіння. Я весь мокрий, пробую дихати, хапаю ротом повітря, а тим часом усі навколо мене теж починають дихати.
– Дофамін у вену!
– Усе, повертається до норми.
З поверненням тебе, янголе, ти знову з нами в цьому світі.
Альфредо дивиться на мене, намагається всміхнутися, але може сказати лише:
– Вона пожартувала… це вона з нами пожартувала.
– Це селезінка, це вона кровоточила…