Вона аж тремтить, сповнена емоціями, обіймаючи мене, а я лише дивлюся на її розтоптані туфлі.
– Добраніч.
– Ти вже йдеш спати?
– Завтра мені потрібно дуже рано встати.
Ельза підставляє мені для поцілунку свою теплу щічку над спинкою дивана, я ледве торкаюся її. Рафаелла дивиться на мене своїми круглими дитячими очима:
– Ти не заперечуєш, якщо ми ще побалакаємо?
Та балакай, скільки тобі завгодно, Рафаелло, дай своєму серцю надихатися, поки воно ще живе. Ми всі подорожуємо на возі без коліс.
Наступного дня я був уже в літаку, вирушав на конгрес, подорож на одну добу туди й назад. Манліо сидить поряд зі мною, своєю рукою він займає мій простір на підлокітнику. Чути запах його лосьйону після гоління. Моє місце поряд з ілюмінатором, я дивлюся на біле крило літака на тлі сірої злітної смуги. Літак ще стоїть. Тут, на землі, немає нічого особливого, повітря забруднене й важке, але над хмарами, напевно, буде сонце. Повз нас проходить стюардеса з газетами для пасажирів. Манліо розглядає її сідниці. Після зльоту я вип’ю каву, філіжаночку «бочкової кави», як її називає Манліо. Я мушу вийти звідси. Цей літак впаде. Я мушу вийти з нього, я не хочу розлетітися на шматки поряд із Манліо з філіжанкою «бочкової кави» в руці. Мені зле, я пітнію, серце ось-ось вирветься з грудей, рука заніміла. Ні, я помру від інфаркту, стоячи в цьому крихітному туалеті, де дрижить металевий унітаз, а над мийницею теліпаються гігієнічні серветки. Я піднімаюсь.
– Ти куди зібрався?
– Я вийду.
– Що ти мелеш?
Двері літака вже зачинені, почалося вирулювання до злітної смуги. Мене зупиняє стюардеса:
– Вибачте, синьйоре, ви куди?
– Я мушу вийти, мені зле.
– Я зараз покличу до вас лікаря.
– Я сам лікар. Мені зле, дайте мені вийти.
Напевно, у мене ще той вигляд, і дівчина в уніформі з зачесаним назад світлим волоссям та з маленьким наївним носиком починає задкувати, вона заходить у кабіну пілотів. Я поперся за нею. Двоє чоловіків у білих сорочках з короткими рукавами обертаються й дивляться на мене.
– Я – лікар. У мене передінфарктний стан. Відчиніть двері.
Трап знову під’їжджає до літака, двері відчиняються. Повітря, нарешті свіже повітря, я збігаю по трапу. Манліо біжить за мною.
Стюардеса йому кричить:
– А ви що, теж сходите?
Манліо підносить руки, вітер надуває його піджак, немов бульку.
– Я – його колега.
Тепер ми знову стоїмо на асфальті. Представник пасажирської служби летовища забирає нас на маленькому автомобілі й везе до залу відльотів. Я не кажу ані слова, схрестив руки на грудях і сиджу, зціпивши зуби. Моє серце вже повернулося на своє місце. Манліо надіває сонячні окуляри, хоча сонця й немає. Ми виходимо з машини.
– Можна тебе запитати, що сталося?
Я примушую себе всміхнутися:
– Я врятував тобі життя.
– Ти хочеш сказати, що він впаде.
– Ні, тепер він уже не впаде. З літака, який має впасти, вийти не можна.
– Обісрався?
– Авжеж.
– Я теж.
Сміємося й ідемо в бар випити справжньої кави, а конгрес пройде без нас.
– Та, хрін із ними, – каже Манліо.
Він любить те, що не передбачено програмою. Він стоїть тут, і я йому кажу. Розповідаю йому все. Щоки в мене відвислі, я стою, похнюпивши носа, над порожньою філіжанкою й колупаюся в ній ложечкою. У барі на летовищі серед людей, які жують тартинки, пильнуючи за своїми речами, я виливаю на нього море емоцій, забаганок, як колишній юнак, що втюрився по самі вуха. І мені неважливо, що Манліо не дуже підходить на роль слухача, у мене є потреба розповісти про це кому завгодно, а він тут, стоїть поруч і дивиться своїми кабанячими оченятами. Ми друзі, друзі через якесь непорозуміння, і ми обидва це знаємо, проте тут, перед металевою стійкою з порожніми філіжанками, настав момент, що нас зближує.
– Але хто вона?
– Ти її бачив.
– Я її бачив?
– Одного вечора під час конгресу онкологів, вона сиділа за столиком неподалік від нашого…
Він хитає головою:
– Щось я її не пам’ятаю.
Люди проходять повз нас, Манліо закурив сигарету, хоча тут курити заборонено. Я дивлюся перед собою й розповідаю це йому, самому собі, цьому незнайомому людському потоку, що тече переді мною. Я кажу це, бо в мене є потреба це сказати:
– Я закохався.
Манліо гасить недокурок об свій черевик:
– Полетимо наступним літаком?
Я припаркував автомобіль, забрав сумку з сидіння й попрямував до лікарні. Раптом з’являється Італія, вона стоїть просто переді мною. Кладе мені на руку свою долоню, намагаючись намацати моє тіло під тканиною піджака. Вона не так мене здивувала, як налякала. Вона дуже схудла, обличчя без макіяжу. Навіть не прикрила своє чоло чубчиком, тож її велике й важке чоло так і тисне на очі. Я озираюсь і, роблячи це, розумію, що захищаюся від неї, від того тягаря, що вона тепер носить.