Ельза звертається до неї:
– Кажи, чого тобі треба? – Вона зазвичай звертається на «ти» до дівчат нижчого соціального рівня.
Італія почувається зле, у неї запаморочення, вона не спала й нічого не їла.
– Нічого, – відповідає вона й повертається до дверей. Потім її погляд зупиняється на білому конверті з результатами ехографії, що лежить біля входу…
Між першою та другою операцією я телефоную Ельзі:
– Ну, як ти себе почуваєш?
– Чудово.
– Ти не виходила?
– Незабаром вийду, я перемотую касету з інтерв’ю.
– Нікому не відчиняй.
– А кому б я мала відчиняти?
– Не знаю, але завжди питай, хто це, перш ніж відчинити.
Настає пауза, а потім у слухавці чути її регіт, я уявляю собі, які в неї при цьому щоки з ямочками.
– Батьківство впливає на тебе якось по-дивному. Ти нагадуєш мені мою бабусю.
Я теж починаю сміятися, бо розумію, що кажу смішні речі. Удома в мене все в порядку, моя дружина – сильна жінка, висока й сильна.
Увечері я дивлюся у вікно. Я в спальні, відсовую фіранки й розглядаю, що там робиться на вулиці під гіллям дерев, спочатку дивлюся в один бік, а потім в інший, туди, де блимає світлофор. Немає нічого, тільки проїжджає якась машина, якась незнайома машина, що везе когось додому. Я її шукаю. Не знаю, чи я її шукаю, тому що вона мені потрібна або тому що боюся, що вона тут десь сховалася й тепер потайки шпигує за нами. Я дивлюся на дахи, на антени, на куполи, дивлюся в тому напрямку, де живе вона, за той провулочок, що заповнений нічними постатями, які немов займаються, коли потрапляють у світло фар автомобіля. У напрямку того бару, який багато разів бачив нас разом, і, можливо, він працює навіть у цей час. Нас зараз стільки всього відділяє одне від одного: мур за муром, стільки людей, що спокійно сплять у своїх ліжках. От і добре, нехай усе так і відбувається, от і добре, нехай мені дадуть перевести подих. Не сумуй, Італіє, це все – життя. Після чудових миттєвостей близькості пориви холодного вітру. І якщо ти там, унизу, страждаєш, за останньою цементною скелею, то я нічого про твої страждання не знаю і мені до них байдуже. Що з того, що ти завагітніла від одного мого брудного плювка? Цієї ночі ти сама зі своїм багажем під навісом на станції, від якої від’їжджає потяг, і ти на нього не встигла.
– Ти не йдеш спати?
Я вмостився біля твоєї мами, вона вже прийняла душ, і в неї ще вологе волосся. Закручені пасма обрамляють її обличчя, вона читає. Я лежу на своїй половині й відчуваю, як її рука шарудить по тканині моєї піжами.
– Хто знає, яким він буде…
Я повертаюся до неї.
– …наш хлопчик. Не можу його собі уявити.
– Буде таким же гарним, як ти.
– А якщо це буде дівчинка, – вона відкладає книжку, – і буде такою ж некрасивою, як ти? – Вона підбирається до мене, її вологі пасма ледь торкаються мого чола. – Учора вночі мені наснилося, що дитина була без ніжок, народилася без ніжок…
– Заспокойся, наступного разу на ехографії ти побачиш ніжки.
Вона знову береться за читання.
– Тобі моє світло не заважає?
– Ні, так навіть краще.
Я лежу, насунувши на очі простирадло, крізь яке проникає слабке жовтувате світло. Я не сплю, дрімаю заспокоєний цим світлом, подихом жінки, яка лежить поряд, усе це мені підказує, що життя триватиме далі, потихеньку, з ароматом шампуню. І ось серед цих сонливих думок, що приязно мене оточують, до мене йде дитина без ніжок. Ельза вимкнула світло. Я теж сплю, проте сон неглибокий. Чую, як твоя мама мені кричить:
– Триклятий! Віддай мені його ніжки! Віддай мені їх!
І тоді в темно-синіх нічних сутінках я бачу жахливий сон. Мені сниться, що я виходжу в коридор, дістаю зі своєї сумки скальпель і оскопляю себе. Потім відчиняю вікно й кидаю оцю свою річ на хідник, Італії, якщо вона там є. Ось, Суріпко, тримай, це – тато твого сина. А тепер я стискаю ноги наскільки це можливо. Який жах, Анджело, життя вночі перетворилося на гризоти сумління: одні в час безсоння, інші в кошмарах.