– Мені хочеться тобі допомогти.
Але вона посміхається, розриває ці чеки в нього перед самісіньким носом й відповідає:
– Дякую, Манліó, але не треба.
Коли вона його так називає, роблячи наголос на останньому складі, він аж шаленіє від щастя. І хтозна, можливо, у літаку під час перельоту над океаном, коли ховає очі під маскою, він плаче.
Манліо знову поклав мобільний телефон у кишеню, почухав собі яйця. Згасла сигара ще стирчить у нього між чорних губ. Він тебе обожнює, бо завжди вважав своєю ідеальною донечкою.
– Я поїду на летовище по Ельзу, побачимося пізніше.
Я вже не стукав їй у двері, відривав ключ від задубілої жуйки, відчиняв їх і входив. Вона лежала в ліжку, а поряд із нею собака. Кревалькоре хоч голову підводив, вона не робила навіть цього. Ноги підігнула під себе, погляд відсутній.
– А, це ти, – тільки й мовила.
На кухні не було нічого. Я виходив їй що-небудь купити. Повернувшись, я перш за все вимивав собачу миску й висипав туди корм з коробки. Я їй ще раніше купив пічку, але вона її ніколи не вмикала. Відшторював вікна, щоб хоч трохи сонячного світла пробилося всередину. У кімнаті стояв затхлий запах хворої жінки. Я повертався до неї без будь-якого бажання, зі стомленою спиною. Повертався, бо не знав, куди себе діти.
Вона попереставляла меблі. Стіл пересунула до каміна, а на його місце поставила диван. На нове місце поскладала деякі речі, наприклад, свої брязкальця; вона порозставляла їх у новому порядку, який і сама не змогла запам’ятати. Вона витрачала багато часу, розшукуючи потрібні речі, і не знаходила їх. Собака весь час ходив за нею розгублений, немовби він теж не міг тепер знайти свого місця. Ця активність пробудилася в ній несподівано. Я заставав її на драбині, коли вона мила вікна чи люстру. Вона наводила лад і при цьому скрізь залишала свої речі: на столі мокру губку, віник біля стільця. І те саме відбувалося з нею самою. Могла бездоганно нафарбувати собі очі, зачесати волосся й, виходячи з туалету, засунути в колготи край спідниці. Я підходив до неї й витягав спідницю, неначе вона була малою дівчинкою. При цьому я торкався її тіла, нюхав запах її шкіри. Іноді бували особливо важкі моменти, коли мені хотілося взяти каністру з бензином і спалити це все: її віник, її ліжко, її собаку. Стовп чорного диму, і потім уже нічого.
Я чекав, що вона збунтується, дивився на її руки, вона більше не гризла собі нігтів, і я думав, що вона їх навмисно відрощувала, щоб подряпати ними моє обличчя. Думка про те, що йдучи я кидав таке знедолене й слухняне створіння, переповнювала мене жахом. З іншого боку, залишалася Ельза зі своїм животиком, що весь час ріс. Телефон дзвонив у непідходящі моменти. Ельза брала слухавку, але ніхто їй нічого не говорив. Я знав, що це дзвонила Італія. Я сподівався, що вона хоч щось скаже, не важливо що. Образить чи нагримає. Твоя мама клала слухавку й спокійно поверталася на місце, поклавши руку на животик. Телефон розривався знов.
– Я візьму.
Але мені вона теж нічого не говорила. Говорив я.
– Це ти? Тобі щось привезти?
Я повертався, сідав біля Ельзи й клав свою руку на її в солодкому очікуванні твого народження. Я б міг вічно так жити. Можливо, я божеволів. Можливо, безумство це і є така невиправдана пунктуальність, така нескінченна благодать.
Якось, одного вечора, коли я заїхав, від неї тхнуло спиртним. Вона навіть не почистила зуби, щоб приховати цей запах. Волосся в неї було розкуйовджене, на ній був лише халатик, а втім, здавалося, що вона, нарешті, стала сама собою. З її очей, оточених чорними колами, злетіла ця матова заволока. Вона попросила мене покохатися з нею. Вона попросила мене про це якось ні з того, ні з сього, з глибини своїх нещасних очей.