Я підходжу й сідаю біля неї на ліжко, на якому навіть не було простирадла. Італія одягнена, на ній якась закрита синя сукня. Не схоже, що це її річ, вона більше нагадує Ельзину сукню. Вона навіть туфлі не скинула, які так і залишилися в неї на ногах, що лежать на голому матраці. Це знову бордові туфлі з великим вирізом. Шия в неї напружена й майже ввійшла в плечі, які здаються зовсім маленькими від такої незручної пози.
– Я зараз поїду.
– Куди?
– На вокзал, я казала вже тобі, що їду.
На її білій як сніг шиї зав’язана квітчаста хустка, один край якої в неї на грудях, а другий спадає назад, на матрац. Обличчя в неї вкрай схудле, косметика його хоч трохи пожвавлює. Вона на вигляд неначе транзитна пасажирка, відірвана від рідної землі.
– У мене народилася дочка, – кажу я їй.
Італія нічого не відповідає, проте погляд трохи спускається, можливо, вона дивиться на мої долоні. Потім дивиться позад мене, на все те, що було раніше і чого вже не буде ніколи, на все те, що ми втратили. Вона теж зітхнула, по-своєму, повільно, втягуючи повітря крізь ніс.
– Вона вродлива?
– Так.
– Яке ім’я ви їй дали?
– Анджела.
– Ти щасливий?
Я беру за один край її хустки, потім і за другий, і тримаю її руками спочатку обережно, а далі раптом натягую краї, тягну й вузол, смикаючи його.
– Ну як я можу бути щасливим? Як?
Я заплакав, не очікуючи цього сам від себе. Великі гіркі сльози повільно збігали по моїх неголених щоках.
– Я не можу жити без тебе, – бубоню собі під ніс, – не можу…
Вона всміхається й хитає головою.
– Можеш.
І в її погляді є якесь сяйво, неначе прихований виклик, і це нескінченне співчуття до самої себе та до усіх, хто поряд з нею.
– Мені потрібно їхати, бо я не встигну на потяг.
Я відпускаю її хустку, підскоком підводжусь і різким рухом витираю очі.
– Я поїду з тобою.
– Нащо?
Вона встала, худюща в цій темній сукні, що прилипає до неї. Грудей наче й зовсім немає, є лише якийсь ледь помітний підйом на огрудді, де шелестить її подих. Збоку на її короткому волоссі якась шпилька, що сяє в цій напівтемряві, вона їй зовсім ні до чого. Дзеркало ще в кімнаті, вона повертається до нього, ступає кілька кроків назустріч своєму відображенню й зупиняється, щоб подивитися на себе. Проводить пальцем по бровах, робить лише цей короткий незрозумілий жест. Це остання невиправдана поправка макіяжу, а можливо, лише привітання, побажання кращого нового життя.
Я нахиляюся взяти її речі, вона не заперечує, тільки пошепки промовляє слово «дякую» і йде по свій зацвілий жакет, який лежить на дивані з розкинутими рукавами, немов той хрест, що очікує розпинання.
На порозі вона повертається й іде ще раз оглянути будинок, її жалюгідний будинок. Я не бачу в ній жодної ностальгії, лише поквап і приховане занепокоєння, немов боїться щось забути. Можливо, я ще сумніший за неї. Я кохався з нею в цьому будинку. Я кохався з нею на цій кахляній підлозі, на дивані, на попелястому синельному покривалі, стоячи навпроти стіни, у ванній, на кухні, кохався з нею на світанку та в безмісячні ночі. Зненацька я помітив, як я люблю цей будиночок, який трясеться від кожного автомобіля, що летить по шляхопроводу. Погляд Італії зупиняється на ніжках дивана, на якому вже немає квітчастої ряднини, а є лише брудний подертий оксамит жовтого кольору.
– Що ти шукаєш?
– Нічого.
Та з її погляду можна зрозуміти, що чогось тут бракує. Тоді я згадую про собаку, про його морду, що весь час висувалася з-під цього продавленого дивана.
– А де ж Кревалькоре?
– Я його подарувала.
– Кому?
– Циганам.
А от постер залишився на місці, мавпа зі своєю пляшечкою так і висіла на стіні.
На вулиці я помітив, що вона якось незвично хитається на підборах. Здавалося, що її слабкість випромінювалася з грудної клітки, вона в неї була зігнута й трохи зміщена вперед, виходила за нормальну вісь тіла, неначе намагалася щось випередити, можливо, якийсь острах. Я поставив обидві торби в багажник, потім повернувся до Італії, яка стояла нерухомо на протилежному боці дороги. Узяв валізку, яку вона не віддавала, кажучи, що понесе сама, і яка зараз стояла тут, перед її ногами.
Вона не поворухнулася й дозволила мені її забрати. Італія не відводила від мене очей, поки я закривав багажник. Коли вона сідала в салон, саме коли зігнулася, щоб сісти, я побачив, що обличчя в неї скривилося, неначе від болю, на який вона не заслуговувала.
– Що з тобою?
– Нічого.
Проте трохи згодом, коли я вже вів машину, вона поклала обидві долоні собі на живіт й повільно посунула їх униз, неначе не хотіла, щоб я це помітив.