Місячне світло осявало її профіль, який виглядав напруженим, розгубленим, неначе вона взяла з собою уві сни якусь невпевненість. Я себе не запитав яку. Але я всміхнувся в темряві й відчув, як моя шкіра на вилиці взялася зморшками, коли я доторкнувся до простирадла, як же мені подобалося підглядати за нею. Я був щасливий, Анджело, люди не помічають, що вони щасливі, і я запитав себе, чому таке радісне почуття охоплює нас непідготовленими, неуважними до нього, ми лише знаємо, що таке ностальгія за щастям, його довічне очікування. Я був щасливий тієї миті, я собі так і казав: я щасливий! Завдяки слабкому світлу в похмурому номері, схожому на меблеву фабрику, я хоч якось міг її бачити, і це робило мене щасливим.
Її чоло сяяло від крапельок поту, я витер його крайчиком простирадла. Вона все ще горіла, може, навіть більше, ніж раніше, струмочок слини збігав у неї з рота до самої шиї з того боку, куди вона нахилила голову. Я раптом помітив, що кожний її подих супроводжувався стогоном. Я прислухався. Поволі стогін зменшувався й затихав, але потім знов повернувся, немов цвірінькання переляканого птаха.
– Італіє. – Я тихенько штовхнув її.
Вона не поворухнулася.
– Італіє!
Мабуть, вона надто вже заклякла. Ледве-ледве вона розтулила губи, неначе спробувала щось жувати, так і лежала з заплющеними очима, можливо, вона добирала якесь слово, але їй це так і не вдалося.
Я підхопився з ліжка й нахилився до неї, ляснув її по щоці спочатку лагідно, потім все сильніше й сильніше, намагаючись розбудити її. Та все даремно, її голова слухняно піддавалася моїм ляпасам.
– Прокидайся!.. Прокидайся!
У мене не було ліків, не було нічого. І я нічого не знав, я не був діагностиком, я звик оперувати за протоколом на певних ділянках тіла, обкладених медичними серветками. А де ми були? У пансіоні, розташованому біля державної дороги, якої я зовсім не знав, далеко від міста, від лікарні.
Потім вона поворухнулася, навіть промимрила щось схоже на привітання. Але вона була такою закляклою, що всі мої ляпаси здавалися їй лише легким торканням, ударами крилець метелика. Я трохи підняв її на ліжку, хотів притулити спиною до стіни, щоб вона сиділа прямо. Вона не чинила опору, тільки трохи похилилася вбік, поклавши голову собі на плече. Я увімкнув світло, побіг до мийниці й на повну відкрив кран, який форкнув так, що вода забризкала мене з голови до ніг. Я сунув рушник під воду і ткнув їй в обличчя, замочивши їй волосся й груди.
Вона оговталася й розплющила очі, незмигно дивлячись.
– Що сталося? – запитала вона.
– Тобі було зле, – пробелькотів я.
Але здавалося, що вона нічого не відчувала, навіть не усвідомлювала, що її раптом відірвали від сну. Я рішуче роздягнув її до талії.
– Мені потрібно тебе оглянути, – майже кричав я.
Я пальпував їй живіт, він був твердим, як дошка. Вона не поворухнулася.
– Мені холодно, – прошепотіла вона.
Я подивився у вікно з надією, що місяць більше не світитиме на нас і хутенько зникне. Нам треба їхати звідси негайно, подумав я. У цей момент я помітив, що в неї почалося сечовипускання, і гаряча калюжа розтеклася по простирадлу. Вона дивилася на мене, не розуміючи, що вона робила, неначе то було не її тіло. Я знову натиснув на її твердий живіт:
– Тобі боляче? – заволав я. – Ти відчуваєш мою руку?
Вона не стала брехати.
– Ні, – ледве чутно прошамкотіла вона, – я нічого не відчуваю.
Тоді я зрозумів, Анджело, що відбувалося щось страшне. Італія зісковзнула по стіні на ліжко, і її посіріле обличчя упало між подушками.
– Їдьмо.
– Дай мені поспати…
Я підхопив її на руки, вона майже нічого не важила. На ліжку залишилася блакитно-бліда калюжа, це її синя сукня полиняла на простирадло. Я пройшов крізь увесь коридор і почав ногами стукати в матові скляні двері з написом «Стороннім вхід заборонено». Вийшли жінка і якийсь хлопець із заспаними очима.