– Лікарня! – викрикнув я. – Де тут поблизу лікарня?
Злегка хитнув у них перед очима тіло Італії, демонструючи причину моєї біди й несамовитості. Я лементував, мої очі були сповнені нестямним плачем, такою великою втратою, що вони обоє, мабуть, то були мати й син, майже втиснулися в стіну, намагаючись пояснити, як дістатися до лікарні. Я побіг до автомобіля, поклав Італію на сидіння. У стоптаних капцях і нічній сорочці та нещасна жінка пішла за мною, перелякана й без будь-якої причини, просто через те, що не знала що робити, аби випроводити мене з моєю люттю. Я побачив її в дзеркалі заднього огляду на ґрунтовому майданчику в пороховій хмарі, піднятій моїм автомобілем.
Їхні пояснення були неточні й недостатні, та і я був збитий з пантелику й навіть не запам’ятав їх. Але якщо треба їхати, Анджело, то життя саме веде нас. Дорога блищала від перших променів сонця й була, немов стрілка компаса, що підштовхувала мене вперед. Я тиснув на педаль газу й одночасно заговорював Італії зуби.
– Спокійно, – казав я їй, – ми вже під’їжджаємо, ось побачиш, усе буде добре. Заспокойся.
Італія була спокійна, не рухалася й уся горіла. Можливо, вона вже була в комі.
Тим часом вже можна було відчувати море, у повітрі, у безладі рівних доріг, у навколишніх рослинах. Південне море, з його жахливими будівлями, що стоять прямо перед пляжем за дорогою. Нарешті, у центрі ротонди, під дугою в стилі бароко, серед поіржавілих дорожніх знаків я побачив щит, який показував напрямок до лікарні. Ще кілька сотень метрів, і ми прибули на місце. Це була досить низька, скромна прямокутна будівля, вкрита тиньком. Така приморська лікарня зазвичай стоїть майже порожня взимку. На парковці було кілька машин і серед них одна «швидка». У приймальному відділенні нікого не було, горіла лише одна чергова лампочка. Я ніс Італію на руках, вона вже була без однієї зі своїх бордових туфель. Я зазирнув в оглядове вікно на дверях, штурхнув їх, ще одні двері, знову тиша.
– Тут хтось є?
Вийшла медсестра, дівчина з чорним волоссям, стягнутим на потилиці.
– Людина в надто важкому стані, – випалив я одразу, – де черговий лікар?
Не чекаючи на відповідь, я попхався в сусідні приміщення, штурхаючи двері ногою. Дівчина перелякано йшла, тримаючись трохи на відстані від мене, разом із нею плентався якийсь тип у надто короткому халаті, що був схожий на фартух, який носять у дитячих садках.
Нарешті я знайшов реанімаційне відділення, воно було теж порожнім із зачиненими віконницями. Хоч там і було достатньо медичних апаратів, з усього було видно, що вони вже давно не використовувалися. Я увімкнув кисневий балон і надів Італії маску. Потім повернувся до дівчини:
– Мені потрібно зробити їй ехографію.
Вона стояла, як зачарована, тоді я схопив її за лікті й труснув:
– Покваптеся!
Невдовзі санітар у короткому халаті вже штовхав перед собою апарат для ехографії. Я відкрив шафу з медичними препаратами й ледь не задихнувся від цих нікому непотрібних коробок. Прийшов черговий лікар, сорокарічний чоловік з їжакуватою бородою, що доходила йому аж до самих очей. Я вколов Італії антибіотик.
– Ви хто такий? – запитав він голосом людини, яку розбудили.
– Хірург, – відповів я, навіть не повертаючись до нього. Монітор ехографа увімкнувся.
– Що з нею? – знову пролунав його голос.
Я не відповів, тримав зонд на животі Італії, не відводячи очей від монітора… але мені не вдалося нічого побачити. Тепер вони стояли навколо мене, не порушуючи тиші, я відчував зовсім поряд подих чергового лікаря, це був втомлений подих завзятого курця. Потім я зрозумів, хоч і не хотілося в це вірити, усі інші теж зрозуміли. Її живіт був переповнений кров’ю, хоча вона й не втратила ані краплі. Це була виключно внутрішня кровотеча, на органах, що розміщувалися нижче, міг уже початися некроз.
– Де операційна?
Черговий лікар стривожено подивився на мене:
– Ви не маєте дозволу оперувати в цій лікарні…
А я вже штовхав перед собою каталку, навіть не знаючи, у якому напрямку рухатися. Тепер уже медсестра шкандибала поряд зі мною, намагаючись показувати мені дорогу. Операційна була там же, на першому поверсі, у кінці коридору, обкладеного блакитними кахлями, це було таке саме приміщення, як і інші, світло було ввімкнуте, і пахло спиртом, що вивітрювався з медикаментів. Електрокардіограф було заткнуто в куток, поряд із ним стояв порожній візок. Ми увійшли в цю темряву, я поставив каталку в самому центрі, під безтіньовою лампою, що висіла під стелею. Я увімкнув її, але більша половина лампочок перегоріла.