Я знову взявся за пиво, жадібно тягнучи його, поки там не зашуміла піна.
– Хочете кави?
– Ні, дякую.
Він підвівся, відійшов і повернувся тільки з однією філіжанкою в руках. Випивши каву, він узяв неспожитий пакетик із цукром і сховав його в кишеню піджака. Більше він не надівав окуляри, склав дужки і, замислившись, проводив по них руками. Я притулився спиною до шибки, над вимкнутим обігрівачем, решітки якого були забиті стверділим пилом.
– Вона була вашою коханкою?
Я не очікував від нього такого запитання, таким же неочікуваним здавався й вітер, що зашелестів між шиферними листами над катафалком.
– Чому ви так думаєте?
Я не обернувся до нього. Моя пляшка з-під пива віддзеркалювалася в шибці, розсіюючи по звичайному брудному склу зелене сяйво.
– У неї не було обручки, а у вас є.
– Можливо, вона не носила її на пальці.
– Ні, такі жінки тримають її на пальці.
– Вона могла її загубити.
– У такому разі вони купляють нову, заощаджують на покупках, залазять у борги, але купляють нову.
Можливо, було б краще, якби він і надалі сидів мовчки, голос у нього був не таким бездоганним, як його мовчання.
– Ви її дуже кохали?
– А вам що до того?
– Нічого, просто хотів побалакати. – Він узяв зі столу окуляри, підвівся й подивився крізь темні лінзи проти світла. – Рік тому я втратив дружину.
Відточеним рухом він знову надів окуляри обома руками. Міцні дужки з темної кості ковзнули за вуха, він не рухався, перевіряючи, чи правильно вони стали, потім відвів руки.
Він уже стояв:
– Їдьмо!
Тепер, сидячи за кермом, він мені здавався сумнішим, а можливо, це я став сумнішим. Дорога була суцільним болотом з багнюки, у якій тонули передні колеса катафалка.
– Я дуже її кохав… – прошепотів я, – дуже.
Пізніше ми зупинилися на смузі білої глинистої землі, що проходила посередині поля, розташованого збоку від дороги. Він незручно припаркував чорний катафалк. Там росла велика шовковиця, і я притулився до її теплого стовбура, що був значно теплішим, ніж моя спина. Я плакав, схиливши голову. Трунар стояв переді мною. Він нахилився до мене, щоб підтримати мене, обійняв і сказав:
– Тримайтесь…
Потім знову випростався, і я почув, як хруснули суглоби на його колінах, коли він випростовувався на цьому лузі, зарослому високою травою, крізь яку ганяв вітер з якимось музичним свистом. Я розповів йому все: про Ельзу, про те, що ти в мене щойно народилася, про Італію. Я плакав за нею щоразу, коли намагався повторити її ім’я. У мене так і не виходило вимовити його повністю, я починав ридати після другого складу, відригував випите пиво, що поверталося назад, неначе воно й далі бродило в шлунку та піднімалося звідти.
Трунар лише час від часу зніяковіло поглядав на мене, сповнений дружніх почуттів і по-людськи розуміючи мене. Він дивився на мої мокрі губи, на надто почервонілі очі, щоб на них можна було дивитися. Потім відходив, опускав погляд на цю музичну траву, у якій свистів вітер, крутячи її, як колесо. Він закурив сигарету. Курив мовчки й нарешті викинув недокурок на білу стежку. Загасив його, розтерши підошвою, спостерігаючи при цьому за рухом своєї ноги в чорному черевику.
– Як люди живуть, так вони й помирають. Моя дружина теж пішла, не турбуючи нікого, як листочок.
Ми поїхали далі, і всю решту поїздки сиділи так, як і на початку: він, тримаючи шию прямо, а я, притулившись чолом до скла. Проте всередині наших таких різних душ, які все ж таки опинилися поряд, ми були, немов два вовки, що гналися за своєю здобиччю й упустили її, а тепер переводять подих у темряві, так і залишившись голодними.
Коли ми дісталися до місця призначення, спека вже була нестерпною. Селище, розташоване на розрізаному посередині клаптику землі, нагадувало кратер згаслого вулкана. Світло-жовті будиночки, щільно вишикувані на вершині, мали вигляд шматочків сірки в скелі.
Жінки у важких традиційних костюмах, у чорних вовняних панчохах, робочих черевиках та замотані в хустки, ішли по середині ґрунтової дороги, що вела до цвинтаря; зовсім не збираючись поступатися нам, вони дивилися на нас недовірливо, неначе кози. На майданчику, перед воротами цвинтаря, куди ми доїхали зі швидкістю пішохода, стояли перед малолітражкою інші люди, більш звичні, у нормальному одязі, вони з таким же подивом поглядали на цей катафалк, що казна-звідки раптом узявся, з труною всередині, але без жодної квіточки. Трунар повернувся по свій піджак.