Трунар розрахувався моїми чеками й тепер повертався. Я чекав на нього перед уже замкненим цвинтарем, притулившись до огорожі, і дивився на низ схилу, всіяного нерухомими вогниками вікон та рухомими автівок. Я впізнав звук його кроків у себе за спиною, сутеніло. Він теж притулився до огорожі. Витягнув з кишені піджака пакетик із цукром, який забрав в автогрилі. Розірвав його з одного боку й висипав цукор у рот. Я стояв так близько до нього, що чув як кристалики цукру захрустіли в нього на зубах, від чого аж здригнувся. Він провів язиком по піднебінню, щоб насолодитися смаком цукру, який, напевно, уже розчинився в слині та залишався на слизистій. Він подивився вниз, куди дивився і я, на темний схил, по якому плавали вогники.
– Не знаю… – сказав він.
– Що ви не знаєте?
– Як це несправедливо помирати. – І він проковтнув останні крапельки підсолодженої слини.
– І все ж таки, це справедливо, – заперечив я й подивився в бік цвинтаря. Вона вже не відчуває болю, подумав я. І це була добра думка.
Ада стоїть переді мною, зовсім близько. А я стою перед тим схилом, як і п’ятнадцять років тому. Ти там, у тій темряві, стала одним із вогників, що миготять унизу. Я й сам не знаю, Анджело, нащо я тебе сюди привіз. Але знаю, що зараз стою на цій стіні, а ти стоїш поряд зі мною, я притулив тебе до себе, немов заручницю. Ось вона, Італіє, це моя донечка, та, що тоді народилася. А ти, Анджело, підведи голову, щоб тебе побачили, привітайся з синьйорою, привітайся з цією королевою. Вона схожа на мене, чи не так, Італіє? Їй п’ятнадцять років, сідниці в неї стали товстенькі, вона була худесенькою-худесенькою, а ось уже рік, як у неї стали такі товстенькі сіднички. Такий у неї вік. Це та, що їсть на вулиці пасту й не застібає шолом безпеки. Вона не досконала, і в ній немає нічого особливого, така ж, як і інші. Але вона – моя дочка, це – Анджела. Це все, що в мене є. Поглянь на мене, Італіє, сідай на цей порожній стілець, що є в мені, і подивись на мене. Ти справді прийшла, щоб забрати її від мене? Не йди, я хочу тобі щось сказати. Я хочу тобі розповісти, як усе було. Коли я повернувся назад і забрав те, що залишив, у мене вже не було емоцій, не було болю, не було спокою. Але Анджела була сильнішою від мене, сильнішою від тебе. Я хочу тобі розповісти, що значить запах новонародженої вдома, це щось таке добре, що вбирається в стіни, вбирається в тебе. Я підходив до її колиски й завмирав там, поряд із цією спітнілою голівкою. Вона прокидалася й одразу ж сміялася, а потім смоктала собі пальчик на ніжці. Вона пильно вдивлялася в мене таким бездонним поглядом, який буває в новонароджених. Вона дивилася на мене так само, як і ти. Вона була, як піч, від якої йде тепло. Вона була новою і квоктала, як квочка, вона була для мене життям. Я не насмілювався притулити її до себе. По небу летить літак, невдовзі приземлиться. Там, нагорі, плаче якась жінка. П’ятдесятитрирічна жінка, яка вже стала трохи огряднішою, із другим підборіддям, це моя дружина. Я вже стільки років відчуваю її запах. Вона дивиться на хмарку, дивиться на свою донечку. Розсій цю хмарку, Італіє, розсій її, як лелека, що приносить дитину. Поверни мені Анджелу.
– Професоре…
Я підхоплююсь на ноги, я зроду-віку не робив такого перед Адою.
– Ми завершуємо.
– Які в неї показники?
– Нормальні.
Серце моє готове вистрибнути з мене крізь щоки. Я ледве стримую себе, щоб не розридатися. Навіть трішки намочив собі штани. Я беру Аду за руку й стискаю її, це останні миті мовчання.
Потім починається вибух емоцій, звуки, що виникають якось усі разом. Повертаються голоси, халати, починають відчинятися двері. Халат Альфредо весь замащений кров’ю. Це перше, що я побачив, він скинув рукавички, руки в нього білі-білі, і з цими руками він іде мені назустріч.
– Довелося поморочитися дещо довше, виникли проблеми з мозковою оболонкою, вона трішки стиснулася й дуже кровила, ледве зміг її коагулювати.
Навіть шапочка в нього замастилася, навколо рота ще й досі залишилися сліди від маски, а обличчя як у несамовитого. Говорить швидко, плутаючись у словах.
– Сподіваймося, що в неї немає значного пошкодження аксонів, що при ударі компресія мозку не була руйнівною…
Я зміг висловити свою згоду, лише глибоко зітхнувши.
– Уже повертаєте її до тями?
– Авжеж, я сказав Аді, щоб вона спробувала виводити її з наркозу. Але це буде не так швидко.
Твоя забинтована голова виднілася десь унизу, коли тебе перевозили в реанімацію. Санітар потихеньку, обережно штовхав перед собою каталку. Ти тепер уже між цими скляними стінами. Я дивлюся на твої заплющені очі й на простирадло, що повільно рухається в тебе на грудях. Дивлюся, чи ти дихаєш. Ада від’єднала тебе від апарата штучного дихання, припинила подачу анестетика, намагається повернути тебе до тями, щоб побачити твою реакцію. Вона з надзвичайною старанністю метушиться навколо тебе й трубок, що тягнуться до твого тіла. Ада бліда, змарніла, губи в неї пересохли.