– Як вона?
– Слава Богу, жива.
Я допомагаю їй одягнути халат, маску, бахили на черевики й паперову шапочку. Вона нахиляється над тобою й уже дивиться зблизька. Дивиться на бинти, на електроди, підключені до твоїх грудей, трубки, що вставлені тобі в ніс, у вени, на катетер.
– Можна мені доторкнутися до неї?
– Звичайно, можна.
Проте спершу тебе торкається її сльоза, яка падає тобі на груди, Ельза зупиняє її пальцем.
– А їй не холодно так лежати зовсім без одягу?
– Тут постійно підтримують відповідну температуру.
– І вона її відчуває?
– Авжеж.
– Вона не в комі?
– Ні, просто їй зробили знеболювальну ін’єкцію. Це фармакологічна кома.
Вона киває з відкритим ротом:
– А… ось воно що…
Я знову притискаю її до себе. Вона якась маленька і скривлена. Доля проїхалася по ній, немов бульдозер.
– Увесь політ я сподівалася, що літак розіб’ється. Я не хотіла побачити її мертвою.
Після цього вона вже нічого не говорила.
Тепер вона сидить поряд із тобою. Вона трішки заспокоїлася, уже не така перелякана, не така спантеличена, немов медуза, що дрижить на місці. Може, тому, що між вами тепер знову навколоплідні води. Я це відчуваю, ви немов пливете одна до одної в мовчанні. Цієї ночі її голова впаде на плече, але вона не випустить твоєї долоні. І завтра вона вже достеменно знатиме, що для тебе потрібно зробити. Вона це знатиме краще, ніж я, ніж Ада, ніж будь-хто інший. Це вона тебе лікуватиме, стежитиме за найменшими ознаками твого одужання. Спостерігатиме за монітором, за крапельницями, поїтиме тебе з чайної ложечки, буде присутньою при лікувальних процедурах. Вона не відірветься від цього стільця. Скине кільканадцять кілограмів поряд із тобою й забере нарешті тебе додому. А коли в тебе трішки відросте волосся, вона підстриже своє. Цього року ви зробите спільну світлину, обидві з коротким волоссям і в сонячних окулярах, неначе дві сестрички.
Я залишаю тебе з нею. Я залишаю вас живих, прив’язаних одна до одної. Як я це зробив п’ятнадцять років тому в цій самій клініці.
– Я скоро повернуся, – сказав я їй і поцілував у голову.
Тепер я дивлюся на вас крізь скло поряд із поліетиленовою занавіскою.
Вона тоді нічого не запитала про мою відсутність, зробила вигляд, неначе я нікуди не від’їздив. Ми поклали тебе в переносне дитяче ліжечко й повезли додому. А коли в тебе відпала пуповина, ми знову з’їздили до того соснового бору й залишили її на розгалуженні сосни тобі на щастя. Я її кохаю, Анджело. Я кохаю її такою, якою вона була, і такою, якою ми з нею є. Ми з нею – двоє старих подорожан, що рухаються до свого фінішу, у прах.
Почався невеличкий дощик. Пара, що піднімається від дощу, схожа на вологий пилок. Я відчинив свою шафу, скинув робочий одяг і одягнувся у той, у якому прийшов. Я недовго плентався й нарешті увійшов у те саме сучасне кафе, заставлене столиками, що заповнюються під час обідньої перерви. Зараз тут майже нікого немає. Розглядаю бутерброди, що залишилися. Сідаю біля дверей, де ще є свіже повітря. На середньому пальці в мене твоя каблучка, вона якось налізла, не знаю, коли це було, але вона налізла, і тепер я вже не зможу її зняти. Іде дощ. Під дощем в одному з кутків цього міста ми кохалися з Італією востаннє. Коли дощить, де б вона не була, я впевнений, що вона оплакує життя. Вона була частиною мене, як хвіст, що був у людини в стародавні часи, щось таке, що потім відпало під час еволюції, щось таке, від чого я зберігаю лише ореол, немов якусь таємничу присутність у порожнечі. Мені хочеться їсти. До мене йде дівчина, щоб прийняти замовлення. Обличчя в неї пласке, на ній смугастий фартух, а під пахвою вона тримає тацю. Вона остання жінка цієї історії.