Вчора перед нами виступив начальник табору. Дідок у формі генерала. Він кутався в теплий овчинний кожух, раз у раз розтирав рукавицями обличчя, особливо великий ніс, який спочатку у нього на морозі посинів, а потім починав біліти.
Начальник табору кілька років тому відморозив свій ніс. І тепер періодично він нагадував йому про себе. Старий сильно боявся міцних морозів і всіляко намагався при морозах скоротити своє перебування на відкритому повітрі.
Сьогодні він тримався з усіх сил. Йому треба було показати ув'язненим, що ніякі морози їм не страшні, можна працювати при будь-якій погоді з обмороженими обличчями, руками і ногами. Він ходив перед строєм, інтенсивно працював рукавичками, розтираючи ніс або вкриваючи його ними. Напевно, йому наплювати, що більшість з нас теж обморожені. Шкіра злазить з рук і ніг, з обличчя. Головне, не забути себе, коханого.
Він говорив, що народне господарство країни потребує деревини. А вони вже кілька днів не виїжджають у тайгу. Завдання по її заготівлях знаходиться під загрозою зриву.
— Товаришу начальник! — вийшов зі строю Молдаван. — В таку погоду добрий господар з дому собаку не вижене. В такий мороз не дозволяється проводити зовнішні роботи.
— Товариші арештанти! Партія Леніна — Сталіна не дозволяє відсиджуватися в бараках за будь-якої погоди. Ми повинні єдиною ходою з усім радянським народом боротися за виконання народногосподарських планів. Посилання на погоду тут не доречні. Вона буде такою ж і завтра і післязавтра. Тому негайно вирушайте на рубку лісу. Чесною працею ви повинні спокутувати свою провину перед державою і своїм народом.
Генералу посипалося багато запитань. Але він не став відповідати на них, пославшись на те, що дуже холодно. Він готовий відповісти на них в інший час і в іншому місці. Він розвернувся і поспішно зник у двоповерховій будівлі керівництва табору. Він боявся за свій ніс.
А ми змушені виїжджати в тайгу, тому що партія і уряд вимагають від нас виконувати величні плани, поставлені перед народним господарством. І ось ми, охоплені всенародною ініціативою, готуємося до поїздки в тайгу. Іван Чуб показує дірку у валянку. Рука пролазить. Нога, вважай, на вулиці.
Віддаю Івану запасну пару онуч. Він в упор дивиться на мене:
— Не шкода?
— Бери, бери. Підремонтуєш, віддаси.
Він намотує на ногу онучу. Встромляє в дірявий валянок.
— Це ще куди не йшло. Деньок як-небудь перекантуюсь.
Ми натягуємо на себе куфайки. Одіваємо під них все, що є. Відкатуємо шапки-вушанки. Зав'язуємо їх на підборідді. Виходимо на подвір'я.
Там уже шикується в декілька шеренг братва. Вертухаї походжають вздовж строю з автоматами.
— Мерщій! — квапить нас сержант Іванько. — Не затримуйте інших.
— Сержант! Не поспішай, як голий до баби, — кидає йому Косяк. — Самі розуміємо, що мерщій.
Косяк на ходу застібає теплі ватяні штани. Напевно, когось із підерасів, тобто петухів, грабонув. У самий останній момент запозичив.
— Дивіться! — звертає нашу увагу на Косяка Молдаван. — Боїться, що відморозить чоловіче достоїнство. Ватажок петушиної зграї.
Нерівним строєм сунемося до прохідної. Нас чекає потужний сталінець з чорною металевою будкою на причепі. Трактор працює на повних обертах. Тракторист теж боїться морозу. Не глушив двигун на ніч. Боявся, що не заведе. Зараз включив на повну потужність, щоб техніка не дала збій.
Вертухаї стають біля входу, другий раз перераховують «поголів'я». Кутаючись у рвані гнидники, строго по рахунку заходимо в будку. Займаємо місця на дерев'яних лавках.
Іван дивиться на валянок з діркою, каже:
— Нас у машинно-тракторній станції взимку нікуди не посилали. Тільки займалися ремонтом.
— Вислужуються, гади! За рахунок нас хочуть у комуністичний рай потрапити, — додає Молдаван.
— Як по такому морозу Іришка буде добиратися, — хвилюється Іван.
— Що ти хвилюєшся, вагони опалюються, — заспокоює його Окуджава.
— Їй доведеться добиратися і попутним транспортом, — продовжує Чуб. — Всяке може трапитися. Я вже не можу дочекатися, коли вона приїде. Тут, звичайно, не Миргород, але і не вічна мерзлота. Можна як-небудь пристосуватися. Скоріше б вирішувалися всі особисті питання. Тільки б Іришка погодилася оселитися тут назавжди.
— Багаті, дикі краї. Тут ми нормально живемо. Через деякий час ти зрозумієш: навіщо тобі той Миргород. Світ клином на ньому зійшовся? — запитує Окуджава.
— Тихше ти з Миргородом. Це місто, де я народився і виріс і прожив своє життя до того, як мене заарештували.