— Що ти не можеш зрозуміти: не бачити тобі Миргорода, як своїх вух. Забудь про нього. Поселяйся в нашому містечку. У гості один до одного будемо ходити. В тайгу за кедровими горішками будемо їздити, полювати. Ти не уявляєш, скільки дичини в цих краях, — включається в розмову Молдаван.
— Світ клином на Миргороді зійшовся. Тому, що Миргород — моя батьківщина, з якої, як рослина із землею, я зв'язаний невидимими корінням, — гортанним голосом вимовляє Чуб.
— Перебори себе, — переконую його я. — Все буде нормально. Лише б дружина дала згоду жити тут.
— Лише б вона дала згоду, — схвильовано повторив Іван.
— Ви тут на місці не розумієте Івана, не уявляєте, що таке Батьківщина. Чим більше часу проходить, тим більше по ній сумую. Тому що, як каже Іван, пов'язаний з нею невидимим корінням. Для мене Батьківщина — це батько і мати, всі родичі і знайомі, це поля і луки, озера і річки, мішані та хвойні ліси. Не бачити їх вісім років — для мене тортури гірше, ніж у катівнях в'язниці.
Отримавши від мене потужну підтримку, Іван продовжує ділитися своїми думками:
— Якщо Іришка погодиться тут оселитися, життя навіть на чужині буде сприйматися для мене по-іншому. Мені буде легше переживати морози і заметілі, віддаленість від дітей та онуків.
Встановлюється тиша. Під потужний гул трактора кожен думає про своє. Я думаю про свою маленьку батьківщину, де народився і виріс. Дякую Богові, що після закінчення строку ув'язнення мене не поселять навічно в цих диких, не любимих нами з Чубом краях.
Івана теж, напевно, долають такі ж думки: про Миргород, про сім'ю, про нашу спільну з ним Батьківщину, яка називається Україною.
Закурює цигарку Паша Косяк — ватажок петушиної зграї, як ми його називаємо. Він почуває серед нас себе мільйонером, тому що кожен місяць отримує від рідних перекази, які дозволяють йому навіть у таборі багато мати. До нудоти палити цигарки, багато з яких начинені марихуаною. Приймати більш істотне зілля, від якого відчуваєш себе великим і сильним, наче літаєш у повітрі над усіма.
Він вже поставив рачком не одного чоловіка. Звичайно, це не жінка, але все одно задовольняє свої чоловічі статеві потреби.
Він сидить в оточенні своєї зграї. Бігає з боку в бік зеленувато-каламутними очима, поки, нарешті, не приймає позу римського імператора на троні.
Дістає повний кисет, спеціально складений папір. Щедро засипає на нього махорку. На очах у всіх згортає товсту козячу ніжку.
Глибоко і з видимим задоволенням затягується цигаркою. Всі дивляться йому в рот. Кожному хочеться потягнути, а нічого.
Зробивши кілька затяжок, передає цигарку своєму сусідові по прізвиську Люся. Худому, але статному чоловікові, який не піднімає очі на оточуючих. Здається, він боїться, що знаходиться тут разом з усіма нами і навіть одним з перших має можливість покурити.
Він обережно бере самокрутку з рук Косяка, намагаючись попередити всі його рухи, затягується. Жадібно курить, не вірячи в своє щастя. Як це він, гнаний усіма, першим з них затягнувся козячою ніжкою, викликаючи заздрість і навіть гнів.
Вагончиком пливе сизий димок. Поширюється такий звичний і такий приємний запах, що хочеться вирвати у Люсі цигарку.
Валера Окуджава не витримує, просить у Косяка зробити хоч одну затяжку.
— Прийдеш до мене в побутову кімнату, тоді отримаєш, — зверхньо кидає йому Косяк.
— Ти дуже прудкий, — обурюється Окуджава. — За одну затяжку підставляти очко!?
— Тоді свій пеніс посмокчи, — радить йому Косяк.
Тільки приїхали на лісоповал, відразу стали розводити багаття. Охоронці лаються. Їх сношає начальство. Завдання по заготівлі лісу не виконуються. Нікого не хвилює, що стоять тріскучі морози. Завдання їм подавай.
Розганяють нас. А самі туляться до вогнищ. Ми теж не пальцем роблені. Посилаємо їх подалі. Ці взаємні дорікання закінчуються спільним рішенням працювати вахтовим методом. Одна бригада валить ліс, інша — гріється.
Косяк бігає біля Люсі. Доручає тому стежити за вогнищем.
Той топчеться на місці, як і раніше, не підводячи ні на кого свої сірі очі.
— Головне, полум'я не прогав! — Наставляє його Пашка.
— Більше нічого не робити, — приємно дивується той.
— Нічого! — повторює Косяк. — Ти у нас людина хвора. Я домовився. Тебе чіпати не будуть. Люся сприймає це як даність. Приймається з великою старанністю тягати гілки і кидати їх у вогнище. Полум'я піднімається високо вгору. Гілки весело потріскують, шипить невдоволено білий сніг, швидко перетворюючись у чисті струмки води.