– Згадала, що ти мене запрошувала прийти погуляти.
– А як же Валя? – підштрикує мене Ніна.
– Зачекає до завтра, – відказую, а самій стає соромно.
Погралися трохи у дворі, а я все нишком зиркаю на кущ порічок.
– Покажи мені, що у вас росте на городі, – схитрувала я, щоб заманити Ніну ближче до куща з ягідками.
– Ходімо! – з легкістю погоджується сусідка, і ми ходимо вузенькою стежкою. Ніна розповідає про городину, а я її не чую, бо вже нічого не можу чути та бачити, лише кущ, який весь аж червоний.
– А ось це – порічки! – Ми зупиняємося, не дійшовши до куща, але я вже добре бачу стиглі ягідки, які рясно-рясно обліпили гілки, сонце в них переливається янтарем, не даючи мені спокою.
– Рвати порічки не можна, – ніби вгадавши мої думки, застерегла Ніна.
– Чому?!
– Бо під цим кущем похована нехрещена дитина.
– І що тепер? – втрачаючи надію скуштувати ягід, запитую сусідку.
– Мама сказала, що та дитина прийде і задушить того, хто буде рвати та їсти ягоди, – каже Ніна та ковтає слину.
І ми в це вірили! Які ж ми були наївні, не те що сучасні діти, які ще розмовляти добре не вміють, але вправно користуються комп’ютером.
Страшенно хотілося яблук!
У нашому селі перед війною побудували нову школу на місці, де колись був панський маєток. Зберігся сад, який так і називали – «панський». Там росли великі старезні яблуні. І це в той час, коли на сільських подвір’ях не було фруктових дерев! Тож ми, діти, з нетерпінням чекали літа, коли з’являться на деревах яблука. Тоді до саду збігалася вся дітвора села, мов монголо-татарська навала. Хто міг, залазив на яблуні, а інші збивали яблука палицями з усіх боків. І яка ж то була насолода, коли вдавалося поласувати зеленим, ще не достиглим яблучком завбільшки з грецький горіх! Особливо щастило тим, хто міг дістати яблучко хунтівки. Воно було не таке кисле і нам здавалося солодким та смачним. А я ще й додому приносила яблучка братикам та сестричкам, бо пам’ятала, що я – найстарша, тому повинна про них піклуватися.
Попереду мене у класі сиділа дівчинка Маняша. Її батько не повернувся з війни, а крім неї у родині було ще трійко маленьких діточок. Вони дуже бідували, тому Маняша ходила до школи по черзі з сестрою, бо не було у що вдягтися. Дівчинка частенько приходила на заняття замурзана сажею. То рука в неї була забруднена, то шия, а то й на щоках була сажа. Один з хлопчаків почав з неї насміхатися та дражнити. Удома я розповіла мамі про Маняшу.
– А ти її не дражнила? – поцікавилася мама.
– Ні. А що?
– Бо у бідної вдови немає чим топити піч, а щоб діти не замерзли вночі, вона їх кладе спати у піч, – розповіла мені мати.
– Як… У піч?
– А ось так, – зітхнула мати. – Протопить піч, не так, як треба, а як є можливість, тож вона ніякого тепла не дає, а ковдри у них немає, бо давно вже на харчі виміняли. І на ніч мати кладе дітей у ще теплу піч.
– Там же темно і страшно!
– Ось тому дівчинка і брудна. А що поробиш? Краще вже в сажі, аніж замерзнути, – сказала мама та перехрестилася.
Наступного дня у школі той самий хлопчисько знову почав тицяти пальцем у бік Маняші та насміхатися з неї. Я розлютилася на нього не на жарт. І хоча була несмілива, підбігла до нього ззаду та й луснула долонею його по спині з усієї сили. Він не очікував від мене такого, тож завмер з відкритим ротом.
– Якщо ти хоча б ще раз зобидиш Маняшу, – закричала я вже з переляку, бо й сама дуже злякалася. – Я… Я… Я знаєш що тобі зроблю?
– І що ти мені зробиш? – Хлопчак наглувато посміхався.
Я зрозуміла, що зараз він може мене відлупцювати, тому кинулася до нього та вчепилася в його пихате обличчя нігтями.
– Ось що! – верещала я, дряпаючи йому лице. – Ось що я тобі буду робити!
– Відчепися! – заволав він. – Пришелепувата!
З почуттям переможця я підійшла до Маняші та взяла її за руку. Її маленька долонька міцно стисла мою на знак вдячності, і на замурзаному худенькому обличчі з’явилася несмілива посмішка. З того дня ми з нею потоваришували. А одного разу Маняша змогла мені віддячити. Дівчинка принесла до школи справжнє велике стигле яблуко! Я не знаю, де вона його взяла, але як тільки школярі помітили у її руках таку розкіш, оточили колом і почали канючити:
– Дай вкусити!
– Дай маленький шматочок!
– Залиш «кісточку». Будь ласка!
Так було завжди, коли хтось приносив яблуко чи грушку. Зазвичай давали відкусити ліпшим друзям. Я не просила, а лише дивилася на те яблуко жадібними голодними очима. Маняша підійшла до мене, надкусила яблуко, а потім розламала навпіл.
– Бери! – сказала вона, простягаючи мені півяблука. – Це тобі!