– Щось треба з дитиною робити, – сказала тоді мати.
А що робили тоді в селах? Привели до мене бабцю-шептуху. Вона щось довго шепотіла над моєю головою, а потім вилила віск із розтопленої свічечки у воду.
– Ось, дивіться! – сказала бабця.
Мати з Тьотею подивилися та в один голос: «Лисиця!» Зізналася я, що нещодавно злякалася лисиці. Наступного дня з воску вилилися кущі, а через добу – той дядько, якого я так злякалася. З того дня я почала одужувати.
На другому кінці села було велике озеро, а за ним тягнувся кудись далеко-далеко сосновий гай. Найчастіше мене, як найстаршу в родині дитину, брала з собою в ліс хрещена мати. Ходили далеко, у ті місця, де бувало менше людей. Хрещена назбирає ягід два великі кошики, а я лише один. Йду додому, і мені соромно повертатися з одним кошиком. Обмию ввечері ноги у річці, мати прикладе до порепаних підошов листя подорожника, примотає ганчіркою, а на ранок знову ходжу босоніж. Але зазвичай йшли до гаю в основному діти збирати суниці. Увечері Тьотя нам готувала плетені з лози кошики, а вранці, ледь зажевріло на небі, будила нас йти до лісу по ягоди. Очі злипаються, але ми підіймалися, йшли надвір – треба йти до лісу, бо хочеться їсти. Ноги босі, п’яти порепані, роса обпікає дитячі ніжки. Перед тим зайшли до сусідів, забрали із собою Валю.
– Давайте Петруся розбудимо, – запропонувала подруга.
– Навіщо? Нам більше ягід дістанеться, – кажу я.
– А ти знаєш, як той ліс називається?
– Ні, – зізнаюсь. – Та яка різниця?
– «Покійне»! Ось як!
Одне слово вже мене налякало.
– А Петрусь від нас старший, – не вгамовується Валя. – Тож із ним не так страшно буде.
– Чи й не так! – кажу я, а сама вже повертаю до подвір’я Петрика.
Йдемо до лісу, а навколо так гарно, що я вже й забула про страшну назву лісу. Обабіч дороги зеленіє висока трава, величаво розлігся лопушняк, серед трави завмерли ніжно-голубі дзвіночки. Подалі виглядають із трави ясноокі ромашки, рожевіє запашна конюшина. А старезний ліс урочисто й поволі суне нам назустріч.
У лісі стоїть солодкий суничний запах, і ми одразу кидаємося до маленьких кущиків з різьбленими листочками. Не втримуюся, і перші кілька запашних ягідок кидаю до рота, довго смакую ними, а руки самі вже швидко снують по траві. Нам поталанило, бо прийшли раненько, і люди ще не встигли визбирати ягідки. Кладу до кошика не лише стиглі, а й напівзелені суниці. Більше вже не куштую – не одна ж я голодна! Коли кошик був майже повний, в лісі чомусь потемніло. Піднімаю голову догори й бачу, як велика темна хмара зачепилася за верхівки височенних сосен.
– Напевне, незабаром буде дощ, – кажу Валі.
– Доки не назбираю кошика, додому не піду, – відказує та далі нишпорить руками по траві. – А ти не запитувала Петруся, чому ліс називається Покійне?
– Тобі завжди подобається мене лякати!
– Так розповісти? – Петрусь вже тут як тут! – Чому так ліс називається?
– Якщо щось страшне, то не треба, – благаю я його, але Петрик уже почав:
– Колись давно тут не було лісу, а стояло село, і в ньому жили люди. Посеред села у них була гарна церква. А одного разу все село і навіть церква провалилися глибоко під землю.
– Не бреши! – кажу я.
– Не віриш?! – Петрусь аж підскочив. – Я не брехун і доведу це тобі. Ось іди сюди та приклади вухо до землі.
Я слухняно підходжу до нього, стаю навколішки та прикладаю вухо до землі.
– Чуєш?
– А що я повинна почути?
– Мій дід казав, якщо добре прикласти вухо до землі та прислухатися, то буде чути, як у церкві дзвони б’ють та півні співають!
Я завмерла, затамувала подих, і в цей час десь загримів грім. Я підхопилася, як навіжена, та побігла з криками чимдуж з лісу, а за мною всі також. Зупинилися, щоб відхекатися, коли вже вибігли з лісу.
– Ти почула? – запитав Петрусь.
– Так! – відповідаю я, хоча й сама не знаю, чи щось чула, чи грому злякалася.
І тут Валя розревлася.
– Я… Я кошика у лісі забула, – схлипуючи, сказала вона.
Петрусь, хоча й був лише на рік старший, сміливо сказав:
– Боягузки! Чекайте на мене тут. Зараз принесу твого кошика.
– А ти справді чула дзвони? – спитала Валя, коли постать хлопця зникла у гущавині лісу.
– Справді! – відповіла я. – І чого ти до мене причепилася? Не віриш – піди сама й послухай!
Валя була набагато сміливішою і часто лякала, щоб потім з мене поглузувати. Батьки були на роботі, а в суботу до моїх обов’язків належало мастити долівку червоною глиною.
– Пішли до берега погуляємо, віночки поплетемо, – запропонувала Валя.
– Не можу, – відказую їй. – Треба долівку мазати.
Валя примружує очі та про щось розмірковує, але не довго.