— А там ми з вами ще побачимось, і ви мені особисто докажете решту, — почув Тюменєв голос Аркусова.
— Погані жарти, сумні жарти, Аркусов, — промовив Тюменєв. — Де ми можемо побачитися? Ви жартуєте. Ви не змінилися, Аркусов.
— Я вам доведу, скоро доведу, що й Аркусов може говорити серйозно, — заперечив учений. — Хай ваша радіостанція посилає у світовий простір безперервні сигнали.
— Ну, що ви там ще вигадали, Аркусов, — недовірливо сказав Тюменєв, проте налагодив автоматичну радіостанцію і вийшов з гідростата.
Червоне сонце ще не сходило. Голубе — заливало небо й Бету яскравим сапфіровим промінням.
«Театральна декорація з театральним освітленням», — подумав Тюменєв, неуважно дивлячись на далекий ліс «водоростей», на деревоподібні квіти, завжди нові і на новому місці; глянув і на фіолетове небо, де вже вимальовувався червонуватий місяць.
Раптом Тюменєв побачив у небі темну цятку, що швидко збільшувалася в розмірі.
— Гм… Гм… Зовсім незрозумілий феномен, — пробурмотів він, з цікавістю стежачи, як темна цятка перетнула рубіновий місяць на фіолетовому небі.
Далі сталося щось дивовижне. Цятка розрослася до величезних розмірів, сповнила повітря шумом, гуркотом, свистом і опустилася недалеко від гідростата. Після цього шум ще довго не стихав і навіть посилювався.
І раптом… Чи, може, Тюменєва обмарило? Він почув голос Аркусова, що кликав його:
— Іване Івановичу! Іване Івановичу! Озвіться!
— Що за нісенітниця? Маячня? Галюцинація? — вигукнув спантеличений астроном.
Та голос Аркусова лунав цілком виразно і зовсім близько.
— Це ви, Аркусов, кличете мене? — озвався, нарешті, Тюменєв. І раптом побачив перед собою Аркусова.
Аркусов так міцно обняв старого астронома, що той трохи не задихнувся.
— Чого ж ви душите мене? От навіжений! Просто навіжений! — бурчав Тюменєв, а сам ледве не плакав з радощів. — Невже це все мені привиділось? Га? Аркусов! Ви? Дайте тепер я вас помацаю. Може, ви — оптичний обман, галюцинація розладнаної уяви. Ні, начебто справжній. Але яким чудом?
— Не чудом, Іване Івановичу, а, так би мовити, на законній науковій підставі. Ох, любий професоре! Ви не можете собі уявити, як мене мучила совість, що я злякався і відмовився летіти з вами. І потім я не міг примиритися з тим, що ви назавжди покинули нашу Землю. Олена Гаврилівна всі очі виплакала. Вона незабаром зрозуміла, а може, і з самого початку догадувалася, що ви вирушили в таку експедицію, з якої не повертаються. Та все ж вона молодчина у вас. Сльози котяться, але жодної скарги. «Так треба було!» — каже.
Ну от. Усі-всі на Землі хвилювалися, навіть піонери писали статті про те, щоб організувати спеціальну експедицію для вивезення професора Тюменєва та його супутників з Бети назад до нас. Я поїхав у Москву в цій справі і там узнав, що уряд уже давно готує цю експедицію.
— Як же так? Що за експедиція?; На чому ви летіли? — закидав питаннями Тюменєв.
— Про все оповім, Іване Івановичу. Тут вам пощастило. Незабаром після вашого відльоту в нас на Землі сталася подія надзвичайної ваги, хоча про неї довго ніхто не знав. Пам'ятаєте молодого московського вченого Синицина? Він до нас в Абастумані відпочивати приїздив і розповідав про свою нову електронну гармату. Ну от, цьому Синицину пощастило-таки оволодіти атомною енергією.
— Невже? — вигукнув Тюменєв. — Адже це колосальний переворот!
— І не кажіть, Іване Івановичу. Землі не впізнаєте. Всю техніку дороги дном перекинуто. Потужні Дніпрогеси, можна сказати, в кишені жилетки.
Тисячосильні карликового розміру двигуни. Поїзди небувалої довжини, вантажопідйомності і швидкості… Одним словом, могутність людини стала майже безмежною. Тепер цілком можливі і міжпланетні подорожі. Та ще з яке швидкістю!
Я вже давно розмовляв з вами не з Землі, не з Абастумані, а з ракети під час польоту. От чому я просив вас подавати радіосигнали. У нас такі апарати, що за цими сигналами ми точно спустились на місце вашого тутешнього проживання. Капітан навіть побоювався, щоб не сісти вам на голову.
— Так покажіть же скоріше свою ракету! — нетерпляче вигукнув Тюменєв. — От уже й справді несподіванка!
— Бачите, Іване Івановичу, які справи, а ви кажете… Признайтеся, що, мабуть, за старою звичкою, обізвали мене базікалом? Ну ходімо! — Аркусов пояснював далі: — У нас на ракеті багато і людей, і запасів харчів, і приладів. Якщо Савич та Архімед ще живі, ми розшукаємо їх, що б там не було.