— Звичайно! Продам душу чортові і готовий кров'ю підписати договір!
Коли поет вийшов, Карлсон накинувся на Гільберта.
— Ви докоряєте мені за те, що я розоряю вас, а самі кидаєте гроші на вітер. Навіщо ви дали аванс? Хіба не бачите, що це за цяця? Б'юсь об заклад на п'ять фунтів, що він не вернеться!
— Згоден! Подивимося! Все-таки сьогодні щасливий день! Гляньте, ще хтось!
У контору входив елегантно одягнений юнак.
— Дозвольте відрекомендуватись: Леслі!
— Ще один Леслі! Невже всі Леслі почувають нахил до анабіозу? — вигукнув Карлсон.
Леслі усміхнувся.
— Я не помилився. Виходить, дядечко вже був тут. Я — Артур Леслі. Мій дядько, Едуард Леслі, професор астрономії, повідомив мені сумну звістку про те, що хоче піддати себе анабіозу.
— А я гадав, що ви самі не проти того, щоб випробувати на собі цей цікавий експеримент. Подумайте, адже ви станете наймоднішою людиною в Лондоні! — закидав вудочку Карлсон.
Та на цей раз риба не клювала.
— Я не маю потреби вдаватись до таких екстравагантних способів популярності, — з скромною гордістю промовив юнак.
— В такому разі ви побоюєтесь за дядечка? Даремно! Його життю ніщо не загрожує. Ніякої небезпеки!
— Невже? — аж надто зацікавився Артур Леслі. — Можете бути спокійні!
— Ніякої небезпеки!.. — тихо промовив Леслі, і Карлсону почулося, ніби ще тихіше Леслі додав: «Дуже шкода». — А чи не можна відраяти дядечка од цієї спроби? Він туберкульозний і з таким кволим здоров'ям навряд, щоб згодився для експерименту! Ви рискуєте і можете тільки скомпрометувати свій захід!
— Ми так упевнені в успіху, що не бачимо ніякого риску!
— Слухайте! Я заплачу вам. Добре заплачу, коли ви відмовитесь од дядечка як об'єкта експерименту!
— Нас не можна підкупити, — втрутився Гільберт. — Проте якщо ви скажете причину, то, може, ми й підемо вам назустріч!
— Причину? Гм… Вона така делікатна…
— Ми вміємо мовчати!
— Хоч як неприємно, але мушу бути відвертим… Бачите, мій дядечко багатий, страшенно багатий. А я… я його єдиний спадкоємець. Дядечко безнадійно хворий. Лікарі кажуть, що йому вже недовго жити. Можливо, лише кілька місяців відділяють мене од багатства. Це дуже до речі, бо в мене є наречена. І саме в цей момент йому потрапляє на очі ваше оголошення. Дядечко зважується піддати себе анабіозу і заснути мало не на сто років, пробуджуючись час від часу тільки для того, щоб подивитись на якісь там падаючі зорі. Згляньтесь на моє становище. Адже суд не може затвердити за мною права на спадщину, поки дядечко буде в стані анабіозу!
— Звичайно, ні!
— От бачите. Але тоді — прощай спадщина. Вона дістанеться моїм пра-пра-правнукам!
— Ми можемо «заморозити» і вас разом з вашим дядечком. І ви лежатимете мумією, аж поки можна буде одержати спадщину.
— Спасибі вам! Отак, дивись, пролежиш і до кінця світу! Отже, ви не відмовляєтесь мати справу з дядечком?
— Було б нерозумно з нашого боку відмовлятися після того, як ми самі опублікували оголошення, в котрому запрошували таких охочих.
— Це ваше останнє слово?
— Так, останнє!
— Тим гірше для вас! — і, грюкнувши дверима, Артур Леслі вийшов з контори.
3. Безутішний племінник
Першу спробу анабіозу людини вирішено було зробити в самому Лондоні, в спеціально найнятому приміщенні, публічно. Широка реклама зібрала у великий білий зал силу-силенну глядачів. Хоч зал був повнісінький, у ньому штучно підтримували температуру нижче нуля. Щоб не справляти неприємного враження на публіку, операцію вливання в кров людини спеціального розчину, який мав надати їй властивостей крові холоднокровних тварин, вирішили провести в іншій кімнаті. Туди могли заходити тільки рідні і друзі осіб, з якими робили експеримент.
Едуард Леслі прибув, як завжди, з астрономічною точністю, хвилина в хвилину, рівно о дванадцятій годині дня. Карлсон злякався, побачивши його, — так астроном змарнів. Гарячковий рум'янець розлився на його щоках. Кадик судорожно рухався на тонкій шиї, коли Леслі дихав, а на хусточці, яку професор підносив до рота, як тільки починався приступ кашлю, з'явилися плями крові.
«Поганий початок», — думав Карлсон, ведучи астронома під руку в окрему кімнату.
Слідом за Едуардом Леслі йшов його племінник. Вираз обличчя в нього був такий, як у пригніченого горем родича, що проводжає на кладовище любимого дядечка.
Натовп жадібно розглядав астронома. Клацали фотоапарати репортерів газет.