Кардіфф… шахти… затишні котеджі… Ось видно і його біленький котедж, що потопає в густій зелені саду… У Джонсона закалатало серце. Зараз він побачить Фредеріку, візьме на руки маленького Самуеля і почне підкидати вгору.
«Ще, ще», — лепетатиме малий, як звичайно.
Літак зробив крутий віраж і спустився на лужку біля будиночка Джонсона.
7. Повернення
Джонсон нетерпеливо вийшов з кабіни. Повітря було тепле. Скинувши шубу, Джонсон побіг до будинку. Крукс ледве встигав за ним.
Був чудовий осінній вечір. Призахідне сонце яскраво освітлювало великі червоні яблука в затишному саду.
— Одначе, — здивовано промовив Джонсон, — невже я проспав до осені?
Він підбіг до садової огорожі і побачив сина й дружину. Маленький Самуель сидів серед осінніх квітів і сміючись кидав яблука матері. Обличчя Фредеріки не видно було за гілками яблуні.
— Самуелю! Фредеріко! — радісно вигукував Джонсон і, перелізши через низьку огорожу, побіг клумбами назустріч дружині й синові.
Та малюк замість того, щоб кинутись до батька, раптом заплакав, побачивши Джонсона, і злякано метнувся до матері.
Джонсон зупинився І тут тільки зрозумів свою помилку: це були не Самуель і Фредеріка, хоч хлопчик і був дуже схожий на його сина. Молода мати вийшла з-за гілки дерева. Вона була одного віку з Фредерікою, така ж білява і рожевощока. Проте волосся було темніше. Звичайно, це не Фредеріка! І як він міг так помилитись! Мабуть, це подруга або сусідка Фредеріки.
Джонсон повагом підійшов і привітався. Молода жінка вичікувально дивилася на нього.
— Даруйте, я, здається, злякав вашого сина! — сказав він, приглядаючись до хлопчика і дивуючись, що той так схожий на Самуеля. — Фредеріка дома?
— Яка Фредеріка? — не зрозуміла жінка.
— Фредеріка Джонсон, моя дружина!
— А ви не помилились адресою? Тут немає Фредеріки… — відповіла жінка.
— Отакої! Добре діло! Щоб я помилився в адресі власного дому!
— Вашого дому?..
— А чийого ж? — Джонсона почала дратувати ця дурна жінка.
На дорозі будиночка з'явився чоловік років тридцяти трьох, якого, очевидно, зацікавив гомін голосів.
— У чому справа, Елен? — спитав він, стоячи на сходинці ганку і попихкуючи коротенькою люлькою.
— А в тому, — втрутився Джонсон, — що за час, поки мене не було дома, тут, очевидно, сталися якісь зміни… В моєму домі оселились інші…
— У вашому домі? — глузливо перепитав молодик, що стояв на ганку.
— Так, у моєму домі! — відповів Джонсон, махнувши рукою на свій котедж.
— З ким же я маю честь говорити? — поцікавився чоловік.
— Я Бенджемін Джонсон!
— Бенджемін Джонсон? — розсміявся молодик. — Чуєш, Елен? — звернувся він до жінки. — Ще один Бенджемін Джонсон — власник цього котеджу!
— Дозвольте вас запевнити, — підходячи, раптом втрутився в розмову Крукс, — що перед вами справді Бенджемін Джонсон, — і він вказав на Джонсона рукою.
— Це стає цікавим. І свідка з собою притяг! Тільки дозвольте і вам сказати, що ваш жарт невдалий. Тридцять три роки я був Бенджеміном Джонсоном, народився в цьому будинку і є його власником, а тепер ви хочете мене переконати, що власник будинку Бенджемін Джонсон — оцей юнак.
— Я не тільки хочу, а й сподіваюсь переконати вас у цьому, коли ви дозволите зайти до вас і пояснити деякі обставини, яких ви, очевидно, не знаєте.
Крукс говорив так переконливо, що чоловік, подумавши трохи, запросив його і Джонсона до господи.
З хвилюванням увійшов Джонсон у свій дім, який залишив так недавно. Він ще сподівався побачити на звичному місці, біля каміна, Фредеріку і сина, що грається коло її ніг на підлозі. Та їх там не було…
З жадібною цікавістю Джонсон окинув поглядом кімнату, в якій провів стільки радісних і гірких хвилин.
Усі меблі були чужі йому.
Тільки під каміном ще висіли розмальовані тарілки єлизаветинських часів — фамільна дорогоцінність Джонсонів.
А біля каміна, в глибокому кріслі, сидів сивий, старезний дід. Ноги його були закутані пледом, хоч день видався теплий. Старий недружелюбно оглянув прибулих.
— Батьку, — звернувся молодший чоловік до старого, — оці люди кажуть, що один з них Бенджемін Джонсон — власник будинку. Чи не хочеш мати ще одного синка?
— Бенджемін Джонсон, — прошамкав старий, розглядаючи Крукса, — так звали мого батька… Але він давно загинув у Гренландії, тому проклятому льодовнику, де морозили людей!..
— Дозвольте мені розповісти, як усе було, — обізвався Крукс. — Насамперед Джонсон не я, а ось він. Я — Крукс. Учений, історик.