Джонсон уперше відчув владу часу, владу століття. Так само як мешканцеві долин важко дихати розрідженим гірським повітрям, Джонсону, що жив у першій чверті двадцятого століття, трудно було пристосуватися до умов життя кінця цього століття.
Зовні все не так дуже й змінилось, як можна було припускати.
Щоправда, Лондон розрісся на багато миль в ширину і піднявся вгору тисячами хмарочосів.
Повітряне сполучення стало основним способом пересування. А в містах екіпажі було замінено рухомими дорогами.
В містах стало тихше і чистіше. Перестали диміти труби фабрик і заводів. Техніка створила нові способи добування енергії.
Зате в суспільному житті і в побуті сталися великі зміни.
Робітників тепер уже не вважали нижчою групою на щаблях суспільної драбини, групою, яка чимось відрізняється од тих, що раніше стояли вище освітою, одягом і звичками.
Машини майже звільнили робітників від важкої і брудної фізичної праці.
Здорові, просто, але гарно одягнені, веселі, незалежні робітники були єдиним класом, що тримав у руках всі нитки суспільного життя. Всі вони мали освіту. і Джонсон, який вчився на мідні гроші, майже сто ромів тому, почував себе ніяково серед них, хоч вони були й привітні.
Весь вільний час робітники проводили на повітрі, літаючи в своїх легких авієтках. У них були зовсім інші інтереси, запити, розваги.
Навіть їхня лаконічна, стисла мова з багатьма новими словами, що виражали нові поняття, була багато в чому не зрозуміла Джонсону.
Вони говорили про нові для Джонсона товариства, установи, нові види майна і спорту…
На кожному кроці, після кожної фрази він змушений був питати:
— А це що таке?
Йому треба було надолужити те, що протекло без нього за сімдесят три роки, і він відчував: це йому не під силу. Трудність полягала не тільки в тому, що обсяг нових знань був надто великий, а й у тому, що розум його не був так натренований, щоб сприйняти і засвоїти все надбане людством за три чверті століття. Він міг бути тільки стороннім, чужим спостерігачем і об’єктом спостереження для інших. Це також пригнічувало його. Джонсон повсякчас відчував на собі погляди, сповнені прихованої цікавості. Він був чимось на зразок мумії, що ожила, археологічною знахідкою, цікавою пам’яткою старовини. Між ним і суспільством лежала нездоланна грань часу.
«Агасфер!.. — подумав він, згадавши легенду, яку читав ще юнаком. — Агасфер, вічний мандрівник, покараний безсмертям, чужий всьому і всім… На щастя, я не покараний безсмертям! Я можу вмерти… і хочу вмерти! В усьому світі немає людини мого часу, за винятком хіба кількох забутих смертю стариків…. Та й вони не зрозуміють мене, бо вони весь час жили, а в моєму житті провал. Немає нікого…»
У голові раптом ворухнулась несподівана думка: «А ті двоє, що ожили разом зі мною там, у Гренландії?..»
Схвильований, він підвівся. Його нестримно потягло до цих невідомих людей, які враз стали йому такими дорогими. Вони жили в той самий час, що й Фредеріка з маленьким Самуелем… Якісь нитки протягнуті між ними. Але як їх знайти? Крукс! Він мусить знати!
Крукс не залишав Джонсона, користуючись ним, як «живим історичним джерелом» для своєї праці з історії революції.
І Джонсон поспішив до Крукса і виклав йому свою просьбу. Чекаючи відповіді, так хвилювався, наче мав побачитися з дружиною і маленьким сином.
Крукс щось обмірковував. — Тепер кінець вересня… А листопад тисяча дев'ятсот дев'яносто восьмого року… Ну, як же, звичайно, Едуард Леслі повинен бути вже в Пулковській обсерваторії, сидіти за телескопом і шукати свої зникаючі Леоніди. В Пулковській обсерваторії найкращий рефрактор у світі. Леслі, напевно, там. Там же ви знайдете і поета Мере. Він писав мені недавно, що їде до професора Леслі. — І, всміхнувшись, Крукс додав: — Видно, всі ви, «старички», почуваєте потяг один до одного.
Джонсон квапливо попрощався і вирушив у дорогу на першому пасажирському дирижаблі, що відлітав на Ленінград.
Він не уявляв собі, яке буде побачення, але відчував: це все, що ще може цікавити його в житті.
9. Під зоряним небом
Тремтячою рукою Джонсон відчинив двері залу в Пулковській обсерваторів Величезний круглий зал тонув у мороці.
Коли очі трохи звикли до темряви, Джонсон побачив посеред залу гігантський телескоп, схожий на далекобійну гармату, яка спрямувала своє жерло в один з отворів у куполі. Труба була укріплена на масивній підставці, вздовж якої йшли сходи з п'ятдесятьма східцями. Сходи вели і до площадки для спостереження на висоті трьох метрів. З цієї площадки, зверху, лунав чийсь голос.