Всі заціпеніли від незрозумілої вихватки незнайомця. Та за якусь мить Бернард де Труа кинувся до нього, заміряючись палицею. Незнайомець, шкірячи прекрасні міцні зуби в широкій усмішці, сприйняв це як гру. Він ніби дражнив де Труа, підбігаючи до нього і ухиляючись від ударів так спритно й граційно, наче молода пантера.
А з вулиці вже біг якийсь чоловік, розмахуючи руками.
— Адаме, назад! — кричав він, немов на собаку.
Русоволосий велетень неохоче, але слухняно припинив гру, відійшовши вбік з якимсь приглушеним гарчанням. У цей час з-за іншого рогу з'явився поліцай, увагу якого привернув галас.
— Уклінно прошу вибачення, — розмахуючи капелюхом, кричав здалеку чоловік, що кликав Адама. — Запевняю вас, тут не було злого заміру. Дозвольте відрекомендуватись… Професор Сорбонни по кафедрі археології та палеонтології Август Лікорн. А це Адам… просто… Адам… Я зараз поясню вам…
Але розгніваний «шовковий король» не хотів нічого слухати.
— Це неподобство. Ображати жінку…
— Але дозвольте пояснити…
— Ніяких пояснень! — І, подаючи тремтячою від гніву й хвилювання рукою візитну картку поліцаєві, де Труа сказав: — Ось моя картка й адреса. Прошу записати цих добродіїв і передати справу до суду. Ходімо!
Він узяв під руку дружину, кивнув головою Анатолеві, наказуючи йому йти слідом, і швидко попрямував до чорного лакованого автомобіля, що чекав на них.
Коли чудовий лімузин безшумно рушив з місця, Анатоль озирнувся і з дитячою цікавістю, острахом і захопленням глянув на дивну людину, що зірвала пташку з капелюха тітки Кло.
2. Неприємний візит
Професор Лікорн, повернувши з Італійського бульвару на невеличку вулицю Пілле-Вілль, сповільнив ходу. Після галасливого бульвару тиша цієї вулички вражала слух. Це була тиша храму, точніше капища Золотого тельця. Тут живуть мільйонери. Похмурі багатоповерхові будинки з загратованими вікнами на перших поверхах неприязно дивляться на поодиноких перехожих.
— Здається, тут… — Професор Лікорн, хвилюючись, натиснув кнопку електричного дзвоника, оправлену в бронзову лев'ячу пащеку. Мовчазний швейцар повагом відчинив двері, впустив професора до заставленого рослинами вестибюля з величезним ведмедем біля входу і подзвонив наверх.
Широкими сходами, встеленими темно-червоним килимом, спустився слуга. Лікорн подав йому візитну картку.
— Пан де Труа вдома? Я хотів би побачитися з ним в особистій справі.
— Пан де Труа приймає в особистих справах у четвер і в суботу з дев'ятої години двадцяти хвилин до десятої ранку. Сьогодні ви можете поговорити тільки з його секретарем.
У цю мить на сходах з'явилася Клотільда де Труа в сірому пальті й сірому шовковому капелюшку з білим птахом на крисах. Лікорн уклонився і відступив убік, пропускаючи її до виходу.
Клотільда де Труа люб'язно відповіла на уклін. Вона пізнала Лікорна.
— Професор Лікорн? Ви до чоловіка! Його немає. Що привело вас сюди? Часом не пригода з птахом на моєму капелюшку? Ви бачите — птах знову сидить на своєму місці — отже, все гаразд.
— Я справді прийшов поговорити з паном де Труа з приводу тієї неприємної події, що мала місце…
— Ну то поговоріть зі мною. Адже, зрештою, не мій чоловік, а саме я опинилася в ролі «потерпілої». Значить, вся ця історія — моя особиста справа. Ходімте зі мною, професоре.
Слуга квапливо підбіг до Лікорна й шанобливо зняв з нього пальто.
Лікорн ледве встигав за Клотільдою, що швидко піднімалася сходами.
— Наше знайомство зав'язалося досить оригінально, правда ж? — з люб'язною усмішкою звернулася Клотільда до Лікорна, коли вони сіли у вітальні в м'які крісла.
— Так, — ніяково відповів він, — оригінально, хоча не зовсім приємно і для вас, і для мене. Поліція склала протокол, і справу буде передано до суду.
— Які дурниці. Я скажу чоловікові, і все владнається. Не говоритимемо більше про суди, протоколи, поліцію. Ці слова ріжуть мені слух.
У Лікорна відлягло од серця.
— Я навіть задоволена, — вела далі Клотільда, — що цей випадок спричинився до цікавого знайомства. Я читала ваші книги про первісну людину, і вони мені дуже подобаються…
Лікорн уклонився. Він аж ніяк не сподівався зустріти тут прихильницю своїх наукових праць.
— Скажіть, професоре, цей юнак, що піймав птаха на моєму капелюшку, часом не той дикун, якого ви знайшли в Гімалайських горах під час останньої експедиції? Всі газети писали про нього, і мені страшенно хотілося побачити цю знаменитість.