Подорожувати тут надзвичайно важко. Гори урвисті, пересічені ущелинами. Вночі нестерпний холод. Зовсім немає палива — ні жмутка сухої трави, ні чагарників. Сніг та лід, і вічна німа тиша.
Провідники ремствували. Багато з них покинули мене після того, як один упав у прірву і розбився. Зі мною залишились тільки троє. Рубати лід, щоб розшукувати якихось викопних, було безглуздо. Єдину надію я покладав на допомогу природи: часом при обвалі скель чи крижаних брил відкриваються кістки первісних тварин. Але доля не дарувала мені такого щасливого випадку. І я вже почав думати про безславне повернення.
Та сьогоднішній ранок винагородив мене за все. Уявляю, який галас серед учених викличе моя знахідка.
Ось як це було.
Рано-вранці я самотньо блукав з гвинтівкою за плечима поміж обледенілими скелями.
Повернувши за стрімчак, я побачив таке, що аж здригнувся. Чи не галюцинація це часом? Кроків за двадцять біля скелі стояв спиною до мене двоногий звір. Інакше я не можу назвати цю істоту. На його голому бронзовому тілі був тільки плащ із звіриної шкури, скріплений на лівому плечі. Густе волосся робило його голову схожою на копицю. Вуха його ворушилися. На руках і під шкірою оголених плечей та правої лопатки вигравали мускули, немов великі кулі. Голими ногами він упирався в лід, ніби це був паркет, а в руках тримав величезну крижину, яка, проте, зовсім не сковувала його рухів. Тримаючи навису важку брилу, він усім корпусом подався вперед, розглядаючи щось унизу. Нарешті, вибравши потрібну мить, він з диким ричанням, що пролунало серед гір немов грім, кинув крижану брилу вниз.
В ту ж мить у відповідь почулося люте ревіння ведмедя. Двоногий звір відломив ще більшу брилу і швиргонув її вниз, а потім і сам з ричанням кинувся вслід.
Кілька стрибків — і я опинився на його місці.
Переді мною розгорнулася картина, ніби вихоплена з льодовикового періоду. Ніколи я не забуду цієї картини.
На дні невеличкого крижаного виярка лежав закривавлений дикий козел з перебитим хребтом. Над ним стояв на задніх лапах ведмідь, поранений у голову. Він люто ревів, піднявши догори передні лапи, і з його пащі на синюватий лід збігав кривавий струмінь. А назустріч йому з крижиною в руках безстрашно йшов другий звір — двоногий.
Чому двоногий звір так поспішав? Чому він не добив ведмедя з безпечного місця на скелі? Не міг справитися з відчуттям голоду, побачивши козла, чи вважав ведмедя не страшним противником? Хто прочитає думки під цим товстим черепом?
Противники швидко йшли один одному назустріч. Коли відстань між ними була не більше півтора метра, двоногий звір кинув на ведмедя свій крижаний снаряд, поціливши в ліве око. Ведмідь присів, завив од болю і почав терти лапами морду.
Але в ту ж мить, помітивши вцілілим оком, що противник стрибнув, ведмідь, пересилюючи біль, уривчасто ревучи, знову випростався на весь зріст і став, готовий оборонятися. Зупинився й двоногий звір. Кілька хвилин вони стояли нерухомо. Потім двоногий звір почав повільно заходити з того боку, де в противника було сліпе око. Ведмідь теж почав обертатися в тому ж напрямі. Так вони обійшли два кола, мов борці перед вирішальною сутичкою.
Я сподівався, що противники кинуться один одному в обійми, але вийшло інакше.
На початку третього кола двоногий звір опинився поряд з козлом, що лежав на снігу. Зненацька він схопив козла, затиснув міцними зубами козлине вухо і спритно, немов кіт, почав видиратися зі здобиччю по крижаних уступах.
Ведмідь, забувши про тяжкі рани, голосно ревучи, кинувся навздогін за ворогом, який позбавив його смачного сніданку. Але двоногий звір видерся вже метрів на чотири, і ведмідь з безсилою люттю дряпав стрімкий крижаний укіс.
Я був вражений сміливістю, спритністю і кмітливістю двоногого звіра — чи ж не завдяки цим якостям він став царем природи, — і вже подумав про те, як уникнути зустрічі з велетнем. Зненацька в горах пролунав розпачливий звіриний крик, і я побачив, що двоногий звір разом з козлом і уламком крижини падає вниз.
Глухо вдарилося тіло двоногого звіра, величезна крижана брила придавила йому ногу, і ведмідь, переможно ревучи, кинувся на свою жертву. Однак двоногий звір не здавався. Лежачи на спині, він намагався кулаками відштовхнути ведмежі лапи з величезними пазурами.
Але становище його було майже безнадійне. Ось ведмідь здер шкіру з кисті правої руки, загнав гострі пазури в ліве плече… І двоногий звір, який щойно проявив чудеса хоробрості, закричав од страху та болю, як можуть кричати тільки звірі.