Я миттю підняв гвинтівку, прицілився у ведмежу голову і, рискуючи вбити двоногого звіра, спустив курок.
Гучний постріл прокотився в горах, повторений багато разів луною, і одразу стало тихо. Ведмідь, убитий наповал, рухнув на ворога, накривши його своєю величезною тушею. Чи живий він, мій двоногий звір?
Не пам'ятаю, як я спустився у виярок. Кинувся до ведмедя і, вхопивши його за лапи, почав тягти. Марна справа. Я, парижанин двадцятого віку, володів могутнім знаряддям, яке вбивало на смерть, але мої руки, що звикли мати справу з книгами, а не з ведмежими тушами, були занадто кволі. Мені вдалося звільнити тільки голову потерпілого. Він був живий і навіть не знепритомнів. Велетень дивився на мене блискучими голубими, як небо, очима.
Громоподібний постріл, що одразу вбив ведмедя, мій незвичний для двоногого звіра вигляд, очевидно, дуже вразили його. Разом з тим, я не помиляюсь, він зрозумів головне: я також двоногий звір, що прийшов йому на допомогу. В його погляді я прочитав щось схоже на вдячність. Вдячність людини людині. Тваринам теж властиве почуття вдячності. Але в його погляді було щось більше. Звірі так не дивляться. Отже, це була людина. Дика людина невідомої, вимерлої первісної білої раси, але людина.
Проте розмірковувати було ніколи. Треба було кликати на допомогу. Я почав стріляти, аж поки не вистріляв усі патрони. Потім став кричати. Незабаром почулися голоси. До мене поспішали мої провідники.
З їхньою допомогою мені вдалося витягти білого дикуна з-під ведмежої туші та крижаної брили. Він не стогнав, хоча кров так і цебеніла з його ран, крізь роздерті м'язи виднілася плечова кістка, а нога, певно, була переламана. Я перев'язав потерпілого, а потім ми дуже обережно понесли дорогоцінну ношу на стоянку.
Навряд чи й про рідного брата я так піклувався б. І це цілком зрозуміло: адже потерпілий був не звичайною людиною, а можливо, єдиним у цілому світі екземпляром далеких предків людини. Ряд незаперечних ознак свідчили про це…
Я гримав на провідників, коли вони спотикалися, а сам у думці вже анатомував білого дикуна, зважував його мозок, вимірював лицевий кут.
Звичайно, це не Pitecantropus erectus, залишки кісток якого знайшов ще тридцять три роки тому голландський лікар Дюбуа. Пітекантроп був ближче до мавпи, аніж до людини, і вимер з мільйон років тому. Це й не гейдельберзька людина, що жила на початку льодовикового періоду, — щось середнє між людиною та мавпою. Нарешті, це і не неандертальська людина льодовикового періоду, — та нижча, приземкуватіша… Найімовірніше — це кроманьйонець, прародич, або, точніше, випадково вцілілий потомок цих прародичів західноєвропейських народів. Живий кроманьйонець. Що скажуть мої колеги? Що скаже весь науковий світ? Не краще за єдинорога. Я перевершив сам себе».
4. Продовження щоденника
«13 червня. Мій Адам, так я назвав дикуна, видужує швидше, ніж я сподівався. Два дні після сутички з ведмедем він пролежав у гарячці, непритомний, ричав і поривався встати. Ми з великими зусиллями утримували його в постелі.
Скориставшись непритомністю дикуна, я, признаюсь, не втерпів і зробив деякі дослідження антропометричного характеру. Обсяг його черепа — 1175 кубічних сантиметрів (у горили — 490, у європейців — 1400 кубічних сантиметрів). Цікаво, скільки важить його мозок?
Коли життя дикуна висіло на волосинці, у мене, каюсь, майнула думка: полишити його напризволяще. Якби він помер, я зміг би негайно анатомувати труп. Скільки складних питань розв'язав би розтин. Але я утримувався, — буду відвертим до кінця, — не з гуманних міркувань. Я покладаю, надії на цього дикуна. Я заберу його з собою в Париж, навчу говорити, приручу, цивілізую, і скільки надзвичайно цікавого він зможе тоді розповісти. Найцікавіше питання: зберігся ще хтось з його племені чи він останній екземпляр доісторичної людини.
Дикун, безумовно, володіє чимось на зразок мови, яка складається всього з кількох звуків, схожих на вигуки.
«Ауа», наприклад, каже він кожного разу, коли хоче пити. Дуже часто з його уст зривається якийсь зук, схожий на «тц-а-а», ніби Адам кличе когось. А коли я показав йому вчора шкуру вбитого ведмедя, він сказав: «У-у-у», — і на його обличчі з'явився вираз вдоволення.
Я уважно оглянув його тіло. Надзвичайно великий обсяг грудної клітки є, очевидно, наслідком життя в горах, де дуже розріджене повітря. На підошвах шкіра в дикуна товста, мозолиста. Ось чому він не відморожує ніг.
Його щоки і навіть чоло вкриті пушком, по всьому тілу, особливо на ногах і на зовнішньому боці рук, росте рудувате волосся завдовжки п'ять-сім міліметрів. Звичайно, не тільки воно, а й товста загартована шкіра та клітковина оберігають його від холоду.