На плащі Адама я знайшов цікаву «шпильку», зроблену з слонової кістки і прикрашену різьбленим птахом, схожим на глухаря. Дикунові відомо мистецтво. Він, очевидно, спускався з гір туди, де водяться слони.
З тої хвилини, як я врятував його від смерті, Адам відданий мені, мов собака. Коли я перев'язував його рани, він схопив мою руку і облизав, виявляючи так свою вдячність. Таким чином, я мав приємність пізнати «первісний поцілунок».
Сьогодні вранці Адам підвівся з постелі і, незважаючи на мою заборону, — хоча взагалі він слухняний, — вийшов з палатки, зірвав пов'язку і з відкритою раною пролежав до вечора на сонці. Це гірське сонце творить чудеса. Опух зменшився. Рана швидко загоюється. Ще кілька днів, і ми вирушимо в путь. Чи піде він зі мною? Чи залишить свої рідні гори? Як би то не було, я не розлучуся з ним. Живий чи мертвий, він буде в Парижі.
27 вересня. Нарешті я дома, в Парижі, у своїй маленькій квартирі. Як довго я не писав! Адам зі мною. Але чого це мені коштувало!
Всупереч моїм сподіванням він пішов за мною. Адам корився, точніше, намагався коритися кожному моєму слову, оскільки сам міг справитися з своєю дикою натурою. Поки ми не спустилися вниз, до людей, все було гаразд. Але потім…
Найперше, чим я був заклопотаний, — як одягти його. Не міг же я привести Адама в цивілізоване товариство голого, тільки із звіриною шкурою на спині. Я насилу знайшов білий фланелевий костюм на його зріст. Це були широка сорочка і штани. Сорочку він сяк-так надів, але з штаньми ніяк не міг змиритися. Вони зв'язували і смішили його. Він раз у раз ляскав себе по стегнах, пирхав і прекумедно вивертав ноги.
У Калькутті на людній вулиці він зненацька зняв штани і кинув їх. У Калькутті люди звичні до наготи, і це не викликало великого скандалу. А що як він утне таку штуку в Парижі?
Вперше я вилаяв його, і який же він був жалюгідний, усвідомлюючи свою провину. Адам знову намагався лизати мені руки, хоч я йому й забороняв це робити.
Коли ми вже були на пароплаві, з ним знову трапилася пригода.
Перед самим відходом завила сирена. Адам, охоплений панічним жахом, упав на палубу, а потім підхопився і в одну мить перемахнув через борт у море. Довелося виловити його звідти і замкнути в каюті..
Багато клопоту завдав Адам мені і з харчуванням. Не могло бути й мови, щоб ходити з ним до спільного столу. Йому приносили обід в каюту. Але він відмовлявся — не міг їсти наші страви. Зрештою, довелося давати йому, як і в горах, сире м'ясо та воду. До всього Адамові допікала спека, і він часто вив, викликаючи нарікання пасажирів. А виводити його на палубу теж було не просто — довкола нього завжди збирався натовп зівак. Все це завдавало мені чимало клопоту.
Трудно і довго описувати всі події цієї подорожі. Адам весь час то лякався, то дивувався. Поїзди, автомобілі страхали його. Наш одяг, будинки, електричне освітлення буквально приголомшували дикуна. Якась дрібниця, на яку ми не звертаємо анінайменшої уваги, — рухлива світлова реклама, звуки духового оркестру або гурт галасливих хлопчаків-газетярів, — так поглинали увагу Адама, що мені доводилося по кілька разів смикати його за руку, щоб зрушити з місця.
Та що б там не було, моїм мукам настав кінець. Адам у Паржі.
14 грудня. Адам досяг деяких успіхів. Він уже не лиже мені руки. Звик до костюма — дуже любить яскраві галстуки. Навчився їсти наші страви з допомогою ножа й виделки. Знає кілька найвживаніших французьких слів. Але виходити з ним на вулицю я ще не наважуюсь. А треба було б з ним прогулятись. Адам занудьгував. Мабуть, тому, що сидить весь час у кімнаті, хоча й при відчиненому вікні, незважаючи на сувору зиму. Ночами, особливо місячними, він сидить біля вікна і виє. Я забороняю йому вити, але він все-таки виє, потихеньку, приглушено, жалібно… Серед ночі це людське виття дуже нервує, але, бачу, він не в силі стриматись.
Щоб розважити Адама, я приношу йому книжки з кольоровими малюнками. На мій подив, він дуже добре розуміє їх і тішиться, мов дитина. Особливо порадував його мій останній подарунок: цуценя. Адам не розлучається з ним ні на мить, навіть спить разом з Джіпсі, — він вимовляє «Жіпсь», — і собача платить йому такою ж відданістю, розуміє кожен його жест. Чи не тому, що психологія їхня не дуже різниться?
26 грудня. Проте Адам ще не зовсім «цивілізувався». Сьогодні до мене зайшов давній шкільний товариш і дружньо поплескав мене по плечу. Адам, подумавши, мабуть, що мене б'ють, з ричанням кинувся на гостя, а вслід за ним і Джіпсі. Я насилу заспокоїв усіх трьох. Мій давній друг, людина нервова й дратівлива, дуже налякався і розсердився за цю вихватку.