В темній глибині ложі з'явилась величезна постать Адама. Одним стрибком перескочив він через оркестр на сцену, підбіг до актора, що грав Отелло, відірвав його од Дездемони, повалив на підлогу і почав душити, душити по-справжньому.
З-за лаштунків на допомогу Отелло вибігли пожежники, робітники сцени, актори. В цій колотнечі Адам не зводив очей з Дездемони. Раптом він побачив, що Дездемона підвелася і йде геть.
В ту ж мить Адам облишив майже неживого Отелло, розметав пожежників, Яго, Кассіо і робітників, що насідали на нього, побіг за Дездемоною і, підхопивши її, мов пір'їнку, на руки, тим же шляхом, через оркестр, повернувся в ложу.
Тут він посадив Дездемону поруч і, гладячи її по голові, як дитину, примовляв:
— Сиди зі мною, Деждемон. Я нікому не дам тебе скривдити. Разом дивитимемось туди, що далі буде.
І Адам, глибоко переконаний, що він дивиться виставу далі, стежив за метушнею, що зчинилася на сцені і в залі.
Клотільда, бліда мов стіна, підвелася і знесилено знов упала в крісло.
— Адаме, — гукнула вона, — негайно відпусти Дездемону, і їдьмо додому.
Але Адам так глянув на свою виховательку, що їй стало моторошно.
— Ні, — твердо промовив він. — Ні. Її уб'ють. Я нікому не віддам її…
Дездемона тремтіла з переляку в сильних Адамових руках.
Клотільда не знала, що робити. Невже вибухне новий скандал? Але й цього разу жінка знайшла вихід.
— Не хвилюйтесь, прошу вас, — звернулася вона до артистки, говорячи так швидко, щоб Адам не зрозумів. — Їдьмо до мене, а там я зумію визволити вас від несподіваного рятівника. Ходімо, Адаме.
Адам слухняно рушив за Клотільдою, несучи на руках Дездемону. Вони пройшли через сцену, через боковий вихід, викликали автомобіль і незабаром були вдома.
Адам ні на хвилину не розлучався з своєю ношею. У своїй кімнаті він бережно опустив Дездемону на підлогу і сказав:
— Тут ніхто не зачепить. Я стерегтиму. — Він вийшов з кімнати, зачинив двері і ліг, як собака, на підлозі, загородивши вхід своїм тілом.
Адам не звик лягати так пізно. Міцний сон одразу зморив могутнє тіло. Коли він заснув, Клотільда, тихо ступаючи, зайшла до полонянки через двері, що вели з сусідньої кімнати, накинула на неї своє манто і, вибачившись перед артисткою, відправила її автомобілем додому.
8. Леопард у домі
Ще тільки-но починало світати, коли Адам підвівся з свого твердого ложа і прочинив двері в кімнату. — Деждемон! — тихо покликав він. Відповіді не було.
— Деждемон! — уже занепокоєно повторив Адам і ввійшов до кімнати.
Там нікого не було.
Глухий крик вирвався з Адамових грудей. Але він не вірив: нишпорив по всіх кутках і закамарках кімнати, шукаючи Дездемону.
Її не було.
Рев пораненого звіра розлігся по особняку де Труа. Зненацька Адама охопив надзвичайний гнів. Його душив цей гнів, гнів проти міста, де все несправжнє… Несправжні птахи, несправжні звірі, несправжні слова… Навіть Дездемона, і та несправжня. Вона зникла, залишивши тільки легкий приємний аромат.
Адам знавіснів. Він почав ламати меблі, розбивати вази, трощити все, що попадало йому під руку. Це трохи заспокоїло його.
Тоді він раптом припав до крісла, в якому сиділа Дездемона, і почав вдихати залишений нею запах парфумів. Від крісла Адам пішов по цьому повітряному сліду далі, роздуваючи ніздрі, ловлячи знайомий запах. У домі вже зчинилася метушня. Бігали слуги. Невідомо, чим би все це кінчилось, якби Адам зненацька не побіг униз, витягши вперед голову, немов собака-шукач, і нюхаючи повітря.
Клотільда, що забарикадувалася в своїй кімнаті, полегшено зітхнула і почала квапливо одягатися.
Принесли вранішню пошту. Клотільда переглянула газети. Багато з них уже відгукнулися на подію в театрі, що сталася минулої ночі.
«Врятована Дездемона», «Дикун у Парижі», «Знову Адам», «Час припинити неподобство»,
— рясніли заголовки. Майже в кожній замітці поряд з іменем Адама згадувалося також ім'я Клотільди де Труа. Увійшов Бернард де Труа з газетою в руках. — Ви вже читали? — запитав він Клотільду, побачивши кинуту на підлогу газету. — Так далі тривати не може. Немислимо жити під одним дахом з леопардом. Клотільда не заперечувала. Питання про повернення Адама до професора Лікорна було вирішено, і про це сповістили професора.
Тим часом Адам, вискочивши на вулицю, бігав довкола будинку, намагаючись уловити запах Дездемони. Звертаючи на себе увагу перехожих, він біг усе далі й далі, сподіваючись натрапити на слід. Не знаючи міста, він якимось чуттям знайшов театр. Але театр був зачинений… Оббігши кілька разів будинок, Адам знову почав никати вулицями…