Тільки пізно ввечері повернувся він в особняк де Труа стомлений, голодний і розлючений.
З того дня, як Адам знову оселився в Лікорна, він став справжнім нещастям дому. Майже щоночі він вив, як у перші дні перебування в Парижі, незважаючи на умовляння професора, а вдень блукав по вулицях, шукаючи Дездемону. Він не знав, що перелякана артистка наступного ж дня виїхала з Парижа, щоб випадково не потрапити Адамові на очі. Коли він повертався додому, всі завмирали од жаху. Мешканці сиділи в тривожному чеканні по своїх замкнених кімнатах, і тільки зрідка безшумно, мов тіні, прокрадались коридором.
Адам був дратівливий і нікого не хотів бачити. Навіть Лікорна зустрічав похмуро і не відповідав на запитання, чим дуже засмучував професора. Адже ще так багато цікавих таємниць треба було вирвати в цієї первісної людини для науки.
Тільки для двох істот Адам робив виняток: для свого цуценяти Джіпсі та для Анатоля.
Якийсь натяк на усмішку освітлював змарніле, поблідле обличчя Адама, коли він бачив Анатоля. І хлопчик цінував цю прихильність. Дитячим чуттям він розумів трагедію Адама, відірваного од рідних гір і кинутого в киплячий казан великого міста.
— Ходімо зі мною, — не раз говорив Адам, — туди, далеко… — І в цьому «далеко» була така невимовна туга, що Анатоль ластився до нього, щоб якось утішити свого великого, сильного і в той же час безпомічного. мов дитина, друга.
«Далеко» — це слово було для Адама таким же дорогим і недосяжним, як і Дездемона. В його душі наростав глухий протест, який, зрештою, й прорвався назовні.
9. Втеча
Був званий вечір. Один з тих, якими славився дім де Труа. Серед строго відібраних гостей були «потрібні люди» з міністерських та банківських верхів з своїми дружинами. Величезні кімнати утопали в тропічній зелені, живі квіти прикрашали столи. Десятки слуг закінчували останні приготування. Гості, чекаючи обіду, розташувалися в просторому салоні.
Де Труа був задоволений. Одна тільки прикрість затьмарювала Бернардові це блискуче свято. Адам… Хоч би він не надумав прийти. Та він прийшов. Похмурий і мовчазний, він з'явився саме тоді, коли мав початися концерт. Ні з ким не привітавшись, умостився в куточку.
Запрошена відома співачка сіла до рояля — вона сама собі акомпанувала. Випадково чи з наміром, але артистка заспівала пісню Дездемони:
Адам заціпенів. Він не уявляв, що пісню Дездемони може співати хтось інший так точно, ніби це співак вона сама. Він раптом затремтів усім тілом. Страждання зсудомило його обличчя. Адам схопився за голову, а потім закричав, аж кришталь задзвенів на люстрах:
— Не треба! — І, підбігши до рояля, так ударив по кришці, що вона з тріском і дзвоном проломилася. Застогнавши, Адам вибіг із салону в коридор. Там, біля дверей, стояв Анатоль.
Адам на бігу підхопив хлопчика.
— Тікаймо… В гори… Швидше…
Біля бічного виходу, на вулиці, стояло кілька автомобілів. Адам вибрав найпотужнішу машину і, викинувши шофера, зайняв його місце, посадивши поруч з собою Анатоля і Джіпсі. Автомобіль рвонув з місця і помчав з шаленою швидкістю вулицями Парижа…
10. Небо над головою
Скандал в домі де Труа підхопили і роздули газети, які живуть на сенсаціях. Високі гості, запрошені на вечір до де Труа, були обурені поведінкою Адама і з свого боку натиснули кнопки, щоб розпочати газетну кампанію проти білого дикуна. Адам став сумнозвісним героєм дня.
І, як це часто буває, громадська думка, що досі поблажливо стежила за дивацтвами та вихватками Адама, під впливом галасу, зчиненого пресою, раптом ополчилася проти нього. Газети вимагали негайного арешту і якнайсуворішої ізоляції дикуна.
Адам нічогісінько про це не знав. З шаленою швидкістю промчав він вулицями Парижа і зітхнув, нарешті, на повні груди, коли перед ним розгорнулися приміські поля, через які бігла стрічка шосе.
— Де гори? — запитав він Анатоля.
Анатоль, що куняв поруч, не міг одразу втямити, де він і про які гори запитує його Адам. На згадку про втечу, хлопчика охопило радісне, хвилююче і моторошне почуття. Не раз мріяв Анатоль про втечу в далекі країни, про різні пригоди. І ось тепер його мрія здійснюється.