— Гори, — відповів він Адамові, — є такі: Піренеї, Альпи… Я бачив Альпи… Їхні вершини завжди вкриті снігом.
— Їдьмо в Альпи! — схвильовано промовив Адам.
— Але це далеко… Та й… Нас можуть затримати в дорозі.
— Ні, ми далеко… — безтурботно відповів Адам. — А телефон? Поліція по телефону сповістить у всі міста, і пас затримають.
Адам такого не сподівався. Він знав, як уникнути небезпеки серед диких скель, укритих снігом і хвойними лісами, але як врятуватися від телефонів?
Анатоль не помилився. Уже в Корбелі, куди вони в'їхали на світанку, їх хотіли затримати.
Адам розвинув шалену швидкість і прорвав кордон поліцаїв, які почали стріляти їм услід, цілячи в шини автомобіля. Одну шину було пошкоджено.
— Поглянь, чи видно погоню! — крикнув Адам через плече до Анатоля.
— Зараз ні, відстали…
Адам несподівано зупинив машину, схопив Анатоля і, висадивши з автомобіля, помчав далі по шосе.
— Адаме! Адаме!.. — кричав услід кинутий Анатоль, прикро, до сліз вражений несподіваною зрадою друга.
Адам не повернув автомобільного керма на крутому повороті і зненацька на повному ходу врізався в річку, здіймаючи каскади бризок. Джіпсі заскавчав од страху… Бризки, пара та бульбашки здійнялися над водою. Річка спокійно несла свої води, і тільки в тому місці, де щойно зникла машина з людиною та собакою, хвилі розходилися колами.
Анатоль заціпеніло стояв під накрапаючим дощем. Це тривало кілька секунд, хоча вони й здалися Анатолеві безкінечними. Незабаром на поверхні води з'явився, одпирхуючись, мокрий Джіпсі, а слідом за ним і Адам. Виринувши з води, він трьома помахами дужих рук доплив до берега. Струсивши, так само як і Джіпсі, з себе воду, Адам підбіг до Анатоля, посадив його собі на плечі і, не промовивши й слова, побіг до кущів.
— Тихо. Сиди. Пригнись.
Не встиг Анатоль опам'ятатись, як на шосе почулися звуки автомобіля. За кілька хвилин автомобіль з поліцаями промчав у напрямі Мелена.
Коли машина зникла, Адам почав стрибати.
Анатоль, нарешті, зрозумів воєнну хитрість свого друга. Дощ змив сліди автомобільних шин, і поліцаї не помітили, де поділася машина. На цей раз вони були врятовані.
Час було подумати про сніданок. Анатоль страшенно зголоднів.
— Сиди, я скоро повернусь, — сказав Адам і пішов уздовж прибережних кущів.
Ціла година минула, перш ніж Анатоль почув Адамів посвист.
Адам ніс двох кроликів, а під полою — кілька шматків сухого дерева. Він кинув убитих кроликів (Джіпсі одразу ж обнюхав їх) і почав добувати вогонь, тручи один шматок дерева об другий. В залізних руках Адама робота спорилась. Незабаром Анатоль відчув запах горілого, показався димок, ще кілька швидких, сильних ритмічних рухів, — і спалахнуло полум'я. Анатоль з апетитом їв підсмажене на вогні кроляче м'ясо. Наслідуючи Адама, він розривав шматки м'яса руками.
Дощ ущух. Визирнуло сонце і висушило одяг на втікачах. Анатоль, втомлений усім пережитим, солодко заснув. Адам лежав на землі і весь час дивився в небо.
Нарешті над головою небо, а не гидка мертва стеля, на якій немає ні птахів, ні сонця, ні зірок і не відчувається свіжого подиху вітерця.
Адам мріяв про скоре побачення з горами. Хоча й не рідні, а все ж гори. І він був щасливий вперше за той час, відколи спустився з гір у долину, де живуть серед тисняви й метушні оці дивні люди, які віддають перевагу кам'яним ящикам перед просторами землі й неба.
Минали щасливі дні вільного, бродячого життя. Вдень утікачі спали в заростях біля річки, а вночі йшли на схід, де, на думку, Анатоля, були гори.
Адам, навіть коли спав, чув кожен звук. Якщо звук здавався загрозливим, вуха його починали ворушитися, і Адам прокидався. Їм вдавалося уникати зустрічей з людьми.
Проте доля небагато відміряла Адамові цих щасливих днів. Розпитуючи мешканців, поліція скоро встановила місце, де зник автомобіль. Переслідувачі дедалі тісніше оточували утікачів.
Якось рано-вранці Адамові з Анатолем довелося втікати з-перед самих очей поліції. Вони сховалися в лісі і кілька годин просиділи на верхівці дерева, дивлячись крізь густе гілля на своїх ворогів, що нишпорили по лісу.
Усе важче було добувати їжу, — курей та кроликів, яких Адам ловив поблизу ферм. А головне — він відчував, що вони неминуче попадуть у поліцейські лабети, і тоді мову неволя… Сама тільки думка про це наводила па Адама жах.
11. Кінець Адама
Якось удосвіта Адам повертався до Анатоля та Джіпсі, несучи молоденького баранця.
Раптом він насторожився. Його вуха заворушились. До слуху долинув віддалений стривожений гавкіт Джіпсі та зляканий крик Анатоля, що кликав на допомогу.