Отож в усі часи дві людські особливості залишалися незмінними: прояв радості та горя, сміх та плач. Небагато з тих, хто мене чув і чує, доросло чи доростуть до здатності сміятися або плакати. Але повірте мені, немає нічого більшого на світі, щоб так хвилювало та зворушувало, як людський сміх і плач. Вияви радості та печалі йдуть, очевидно, у людей просто від серця, як світло плине від сонця або як джерело витікає з глибин кам’яної гори. Відколи я знаю людей, по-іншому радості чи горя вони не виявляли, а це означає, що і їхні серця залишилися незмінними. Як і сотні років тому, від болю у них з очей течуть світлі краплі і, збігаючи по щоках, падають на землю. І не більшали ці краплі з часом, і не меншали, як текли додолу, так і течуть одна за одною. Створюється враження, що небесне світло очей сходить у темну, всепоглинаючу землю. Той, хто бачив, як плаче людина, стає уважнішим, у нього проявляються хороші риси, він робить усе можливе, щоб заспокоїти страждальця.
Але не думайте, що людський сміх може мати меншу силу. Радісний невимушений сміх подібний до сонячних променів на зеленій рівнині або джерельця, котре, пульсуючи, несе прохолоду в спеку та віддзеркалює небесну блакить. У цьому сміхові звучать лісові дзвіночки та море цвіту, на якому розсипаються іскорки денного світила. Однак найбільше у людському сміхові бринить, ніжно та приховано, усвідомлення щастя, відчуття абсолютної захищеності.
Я вже говорила вам, що ці дві речі ніскілечки не змінилися з плином часу, а хіба це не є свідченням, що й людська душа не поінакшіла? Це я до того, що історії людей, котрих давно вже немає на світі, стосуються і нині живучих, бо різниця між тими й тими лише зовнішня. Чим давніша історія, тим вона гарніша, а все навсправжки красиве тісно пов’язане з правдивим. Своєю чергою, неправдиве є геть потворним, і ніхто цього змінити не може, бо на це лише Божа воля.
…Трауль була дочкою мисливця, його хатина стояла неподалік нашого узлісся. Там, де вона була, тепер ростуть густі вільхові зарості та старі сосни. Ви, хто квіти чи кущі, так далеко заглянути не годні, але бджоли, птахи та метелики, очевидно, вже вам розповіли про це місце. Від тієї хатини давно вже й сліду не залишилося. Тепер це місце повернене нашому рослинному народові. Гадаю, що люди з цієї місцини взагалі не пам’ятають та не знають про дім недалеко від нашого перелісся і його жителів. Усе, що залишилося від колишніх мешканців, це смереки. Їх посадив мисливець, коли у нього народилася донечка Трауль. Ви всі чули історію цієї юнки, проте не знаєте її так добре, як знаю я, бо тоді відомою лише їй одній лісовою стежкою дівчина приходила в години радості та суму посидіти коло струмка на мохові під моїм гіллям. Ми знали одне про одного дуже багато, отож були гарними товаришами і навзаєм любилися, як це буває у справжніх друзів. Якось, а це сталося тоді, коли померла її мати, Трауль прийшла до мене, обняла стовбур і сказала: «Ти мила мені, як милою мені була померла матуся. Ти сприймаєш мене такою, якою я є. Ти робиш добро, не питаючись моєї оцінки. Коло тебе повсякчас знаходжу тишу та спокій, хоча ніколи не просила так ставитися до мене».
Так вже склалося, що люди відчувають — ми більш терплячі, ніж вони. Ось тому й сприймають вони нас як утіху, самі ж бо легко піддаються фальшивим надіям чи страхам. Людина — найкрасивіше та найвидатніше, що є в природі. А Трауль виглядала серед людей найпрекраснішою. Ходила вона прямо, її чоло здіймалося в небесну височінь, а очі віддзеркалювали колір небес, мовби у душі юнки жила неземна велич. Людям дана влада над усім живим на землі. Їх образ — подібний образу Всевишнього, який сотворив усе живе, а душа їх безсмертна, як світ. Ніщо під сонцем не є рівним людині. В рисах її обличчя відображаються радість та смуток усього земного, так само, як відображається моє листя у воді. Жваві та таємничі їхні лиця. А ще людям довірений скарб невмирущої любові, і Син Божий помер за їхні гріхи. Мабуть, багато душ сьогодні вже забули, наскільки вони цінні, але Господь цього не забув. Однак продовжу свою оповідь далі.