Лис зі здивуванням та недовірою дивився на ельфа. Він до кінця не міг зрозуміти емоцій та почуттів співрозмовника, що вихлюпувалися з його душі й променіли з очей.
— Та що він собі думає? — розізлився лис. — От я зараз покажу йому, я ж хижак!
Проте рудий ніяк не міг подолати в собі якогось непереможного відчуття щастя, а воно все наростало й наростало. Райнеру стало дивно від цього, і він вирішив напрямки спитати в ельфа, що той про нього гадає.
— Друже, — нерішуче почав лис, — а ти хіба не знаєш, що про мене думають і говорять у цілому лісі?
— Чому ти вбиваєш? — несподівано відповів запитанням на запитання ельф.
Рудий злякався. Важко і якось незручно провадити бесіду, коли не знаєш, до чого вона може призвести або куди хилить твій співрозмовник. Потім лис, зорієнтувавшись, вирішив, що добрий дух, очевидно, хоче більше дізнатися про нього, як про хижака.
— Я вбиваю, щоб жити самому, — промовив він.
— А ти вбиваєш інших без причини?
— Та ні, а пощо? — здивувався лис. — Я беру рівно стільки, скільки мені та моїй родині потрібно для життя. Брати понад міру — просто нерозумно.
— Немає у цілому світі іншої істоти, яка б чинила по-іншому, — резюмував ельф. — Отож, не бери собі близько до серця, що інші про тебе думають чи кажуть.
Райнер здивовано глянув на малого співрозмовника.
— Та я ніколи по-іншому і не думав, — сказав він, і лукавий вираз повністю зник у нього з обличчя. — От тільки якби ще й інші так само думали, як і ти.
Ельф з лисом пішли берегом уверх проти течії струмка. Післяобіднє сонце пробивалося крізь лапате гілля сосен, зафарблюючи сірі сутінки під ними у золотистий колір, від чого і стовбури дерев виглядали також напрочуд казково. Повсюди запанували прохолода і тиша, від барвистої та тихої картини лісового спокою не годен було відірвати очей. Та ось здійнялися перші ворони і полетіли до своїх гнізд. Високо у небі залунали їхні голоси.
— Колись прийде такий час, — порушив мовчанку добрий дух, — що всі істоти будуть думати про інших без упереджень. Така пора настане. У людей є прадавня легенда, яка описує щось подібне.
— Ага, я її чув, — в’їдливо підхопив думку Райнер. — Тоді коза з левом у хованки бавитимуться, а вовки їстимуть тільки ожину. Довго чекати, вельми вдячний.
Ельф розсміявся.
— Ніхто тебе не переконуватиме напихатися ожиною, — продовжував він свою думку. — Тоді настане порозуміння між усіма, кожен почне визнавати своєрідність іншого, не такого, як він.
— Та навіщо чогось чекати, я вже дуже добре знаю своєрідність зайця, — єхидно гнув рудий своєї, зизом глипаючи на співрозмовника. — Ось тільки тепер зайці нехай враховують мою своєрідність і дають запросто себе з'їсти. Ото б було повне розуміння своєрідності іншого.
Ельф знову не зміг втриматися від сміху. Але радість у цьому сміхові зовсім не була затьмарена невпевненістю. Тобто лисові з його єхидними зауваженнями не вдалося переконати ельфа в хибності його сподівань.
— А ти і на язик спритний, — сказав добрий дух і глянув на Райнера. — З тобою не просто сперечатися, ти бачиш речі так, як тобі підходить, а коли не подобається, то винними робиш інших. Однак правда таки на моєму боці: мета, до якої прагне все живе, — велика гармонія, безмежна радість.
— І ти будеш чекати, поки не настануть ці часи? — спитав лис. Проте до відповіді не прислуховувався. Він блискавично повернув голову вбік, бо почув шарудіння в заростях. — Миша, — тихо пояснив хижак і підняв передню лапу.
— А звідкіля ти знаєш? — спитав добрий дух.
— Я це чую, — просто пояснив лис. Складалося враження, що він не особливо гордий зі свого надзвичайного слуху.
— Та ну її, — за хвилю мовив рудий і пішов далі. — Лиси їдять мишей тільки в найбільшу скруту.
— От бачиш, — тихо підтакнув ельф.
— Що я маю бачити?
— Настануть такі часи, — відповів ельф, — коли говоритимуть: сталося погане, бо одна тварина намагається заподіяти шкоду іншій. Природа постійно вдосконалює свої створіння, зрештою, хіба людина вже не є довершеною?