Коли сонце нарешті розлило своє іскристе золото по всіх усюдах і далекі озера, подібно до срібних небесних царств, зблиснули під його променями, а світило продовжило розсипатися по кронах лісів, — ельфа привітали веселі голоси ранніх тварин, а свіжа роса охолодила його чоло. Серце крилатика відтануло, а душа зраділа. Добрий дух більше не сумнівався, що має робити. Тож, розправивши крила та співаючи, полинув на галявину — подався до рослин та тварин, які стали друзями на все життя.
Розділ сімнадцятий
ЦАРСТВО
Дні ставали чимраз коротшими, й ось уже перші пасма бабиного літа засріблилися на кущах та беззвучно полетіли у чистому повітрі, ніби опираючись на невидимі крила, а щасливий літній ліс поринав у свої мрії. Проте разом з лискучими нитками павутиння прийшла і тиха зажура, подібна до самотнього жіночого співу в покинутому домі, або ж до відчуттів того, хто, йдучи назовсім, востаннє озирнувся, щоби глянути на покинуте.
Барбарисові кущі на краю узлісся зачервоніли багряною ношею їх маленьких ягід. Виглядало, ніби на гілки понавішували безліч коралових намист. Зрідка цю дивовижну тиху красу сколочували поодинокі голоси птахів, які ще не відлетіли. Вони співали тепер уже не так завзято, бо повітря стало холоднішим, а ясне сонечко — не таким жарким. Ночі зробилися чарівливо прозорими, а зорі світили так чітко та близенько, ніби умисно спустилися якомога нижче. Здавалося, вони прагнуть засвітити в кожну душу й повідомити, що літо закінчується. Довкілля поринало у зажуру та очікувало змін…
У цей час, одного світлого вечора, липа почала чергову оповідь про людей:
— Ох довго я вже живу на білому світі, любі мої квіти, рослини, і ви, тварини. Так довго, що й уявити не можете. За свій вік багатьом людям давала я затишок і прохолоду. Я слухала їхні розмови про себе й про інших, отож тепер багато знаю про те, чого вони хочуть, від чого страждають та від чого радіють. Весна приходила за весною у вічній зміні пір року, і з кожним разом у такий дивовижний спосіб оновлювалися та збільшувалися мої пізнання. Усе величне з почутого я запам’ятовувала якнайкраще, а незначне та дріб’язкове забувалося з часом, не залишаючись у моїх спогадах. Щось подібне відбувається також у старих, тих, що із людського роду. Часом стається таке, що наймолодші паростки дістають у спадок душевний досвід своїх батьків. Новонароджені з’являються на цей світ з пізнанням в очах та вічною юністю і збагачують себе духовним надбанням предків.
За тисячоліття свого життя мені часто доводилося чути історію одного чоловіка. Його ім’я нерідко згадувалося. Отож, хочу вам сьогодні розповісти про цю людину все, що вдалося зберегти у пам’яті впродовж століть, усе, що весни та осені, зимові сни та вихори бур не вивітрили з моєї пам’яті. Хочу розказати цю історію, бо ось уже й літо добігає свого кінця, а відтак і моя життєва снага завмирає, очікуючи в похмурому спокої його повного завершення.
Того вечора, коли липа почала оповідати свою історію, зібралися майже всі знайомі нам мешканці галявини та прийшло багато таких, яких ви іще не знаєте. Був там і ельф. Він сидів на моховій подушці під високим листком папороті й слухав, підперши голову рукою. Його великі очі непорушно вдивлялися у мерехтливу далеч пізнього літнього дня. Ті, хто знали його ближче і любили, останнім часом зауважили, що він чимраз сумнішав та прагнув сильно, як ніколи, небесного раю. Його тривоги передавалися усім навколо. Ельф завсіди пригадував собі зустріч з польовим жайворонком та його фразу: «Коли ти якось полетиш домів, я захочу співати». Жайворонок давно вже не співав, а добрий дух усе літо чекав свого звільнення. Коли ж він мав зустріти таку любов, яка була б найбільшою?! Таку, якою хотілось би поділитися з кимось, таку, котра б його визволила і дозволила повернутися додому, куди він так прагнув. Він ще, здається, не втратив надії, але очікування ставало сумним. Часто прохолодними ночами, коли зорі ясно світили на його теперішню оселю, він у темряві тихо співав:
Ельфу здавалося, що муки серця приносять йому розуміння свого призначення, що, співаючи, він наближає час свого визволення; однак нерідко приходили сумніви. Може, це ще не його час? Може, не зараз і тут, а потім і десь далеко? А може, на цій красивій землі не існує достатньо великої любові, яка б повернула його додому?