Молить яблуня непроханого гостя.
Весна надійшла, вкрилась яблуня цвітом.
«Обнесу його весь!» — нахваляється вітер.
«Не чіпай його, коханий,
Поки з цвіту зав’язь стане!» —
Просить яблуня, заламуючи віти.
Вже літо, й від яблук гілля обвисає.
«Зірвать одне можна?» — дівчатко питає.
«Хоч і всі зірви їх, мила.
Це для тебе я вродила», —
Мовить яблуня і віття нагинає.
В Елі аж дух перехопило. Арне теж почував себе так, ніби сказав піснею більше, ніж хотів.
Вони сиділи в темряві й мовчали. Ще ніколи вони не були такі близькі одне одному, як тепер. Арне чув, як Елі повернулася, як поклала руку на ковдру, як вона нарешті глибоко зітхнула.
— Арне, навчи мене складати пісні.
— А ти ніколи не пробувала?
— Пробувала останнім часом, але в мене нічого не виходить.
— А про що ти хотіла б скласти пісню?
— Про свою матір, що так кохала твого батька.
— Сумна тема.
— Так, я плакала, коли думала про це.
— Тем не треба шукати, вони самі приходять.
— Як же вони приходять?
— Так, як кохання. Коли найменше його сподіваєшся.
Вони знов замовкли.
— Мені дивно, що ти, Арне, тут нудишся й прагнеш поїхати звідси, коли в тобі самому стільки гарного.
— Ти знаєш, що я прагну поїхати звідси?
Елі не відповіла. Вона лежала тихо, ніби глибоко задумалася.
— Не їдь, Арне! — мовила раптом вона, і на серці в нього потеплішало.
— Інколи я не так уже й хочу їхати.
— Твоя мати, мабуть, дуже тебе любить. Я б хотіла її побачити.
Арне уявив собі, як Елі сидить у їхній світлиці й дивиться крізь вікно на гори. Хвилювання стисло йому груди, до обличчя прилила кров.
— Тут страшенно гаряче, — мовив він і встав.
Елі почула, що він підвівся.
Ти хочеш іти? — спитала вона, і Арне знову сів. — Приходь до нас частіше. Мама тебе так любить.
— Я б приходив… але ж треба мати якусь справу.
Елі хвилину помовчала, ніби зважувала щось.
— Я думаю, що мама попросить у тебе якоїсь послуги, — нарешті сказала вона.
Арне почув, як Елі підвелась на ліжку. Навколо залягала тиша, знизу також не долинало жодного звука. Тільки на стіні цокав годинник. Раптом вона вигукнула:
— Якби це було літо!
— О, якби було літо!
Арне уявив собі росяне листя, дзеленчання дзвоників череди, вигуки пастухів у горах, спів у долині. Чорне озеро блищить на сонці, в його мерехтливому плесі віддзеркалюються хутори. Елі виходить і сідає на берег, як того вечора.
Якби було літо! — ще раз мовила вона. — Я сіла б собі на пагорбі і напевне заспівала б свою пісню.
Арне засміявся й спитав:
— А про що то була б пісня?..
Про щось гарне… ну, про… я й сама не знаю…
— Скажи, Елі!
Він радісно підхопивсь, але опам’ятався й знову сів.
-ї- Ні, не скажу, нізащо в світі! засміялась дівчина.
— А я ж тобі співав, як ти просила.
— Співав, але… ні, не скажу!
— Елі, ти, може, думаєш, що я сміятимуся з пісеньки, яку ти склала?
— Ні, я так не думаю, Арне, але то не я її склала.
— А що, хтось склав її для тебе?
— Та якось так сталося, що вона перейшла до мене.
— То прокажи її мені.
— Ні, ні, не можу, не проси мене, Арне!
Вона, мабуть, сховала голову в подушку,
бо останніх слів було майже не чутно.
— Ти, бачу, не така добра до мене, як я до тебе, Елі! — сказав він, підводячись.
— Це не те, Арне… ти мене не розумієш… Це було… я й сама не знаю… хай іншим разом… Не гнівайся на мене, Арне! Посидь ще зі мною! — Вона заплакала.
— Елі, що з тобою? — Він замовк і прислухався. — Тобі погано? — спитав він, сам цьому не вірячи.
Елі не переставала плакати. Він відчув, що тепер треба або посуватись далі, або відступати.
— Елі! — пошепки мовив він.
— Що? — так само пошепки відповіла вона.
— Дай руку!
Вона нічого не відповіла. Якусь мить Арне напружено прислухався, тоді помацав по ковдрі й знайшов її маленьку теплу руку
На сходах почулася чиясь хода, і вони відсмикнули руки. То мати несла їм світло.
— Чого ви так довго сидите поночі? мовила вона, ставлячи на стіл лампу.
Ні Елі, ні Арне не могли витримати світла. Дівчина сховала голову в подушку, а він затулив очі рукою.
— Еге ж, спершу світло трохи ріже очі, але це швидко мине, — мовила мати.
Арне схилився, шукаючи на підлозі шапки, якої там не було, тоді вийшов з кімнати.