— Треба тобі сказати, що ми зариваємо послід у землю, — сказав Кервель. — З цим у нас дуже суворо! Якщо генерал натрапить на буруб’яшки в полі, він заткне тобі твого хвоста в горлянку. А кролі не хочуть закопувати своїх буруб’яшків. Їм, бачте, хочеться жити природним життям, начхати їм на громадські інтереси! Ніяк не тямить, що загальне благо будується на злагодженій співпраці всіх з усіма! Тут було б тільки бажання карати, а порушники знайдуться… На дно канави для посліду ведуть окремі ходи. Кожна мітка повинна виходити лише через свій хід. У тій канаві є спеціальний вартовий.
— А як перевіряється, чи всі вернулися з сильфлаю? — спитав Кучма.
— Усіх кролів мітки ми знаємо в обличчя і перевіряємо, коли вони вертаються в нори, — відповів Кервель. — Кожна мітка має тільки дві вхідні нори, тож я сідаю біля однієї, а мій офіцер — біля другої. Кожен кріль знає, в яку йому йти нору, і я неодмінно помічу, коли хтось з моїх не спуститься вниз. Останні в хід спускаються вартові. Тепер про риття нір. В Ефрафі заборонено риття нір без дозволу Ради. Мабуть, найзручніша нагода для втечі, це коли звучить сигнал тривоги — скажімо, побачили людину чи лисицю. Звісно, тоді кожен кидається до найближчої нори. Та досі ще жодному з наших незадоволених не спало на думку, що можна кинутися не в нору, а в поле й далеченько забігти, поки помітять, що когось там бракує. Але який кріль кинеться назустріч елілям? Оце тобі й справжній сторож.
— Я просто в захваті від того, як бездоганно все у вас продумано! — сказав Кучма, зазначивши подумки, що його таємне завдання виявилось ще труднішим, ніж він того сподівався. — Докладу всіх сил, щоб усе як слід затямити! А скоро нам іти в патруль?
— Перший раз ти підеш у дозір під проводом самою генерала, — сказав Гравілат. — Як попобігаєш день-два з ним, то й перестанеш рватися в патруль. Він тебе швидко вхоркає! Хоча ти, Тлайлі, здоровань нівроку, а що набродився полями-лісами, то, може, й витримаєш цей випроб!
Цієї миті в нору спустився кріль із білим рубцем поперек шиї.
— Пане капітане! «Мітка на шиї» спускається в нори! — сказав він. — Чудовий вечір! Бажаю вам якнайкраще його використати!
— А я вже потерпав, що тебе не видно, — пробурчав Кервель. — Скажи капітанові Еспарцету, що я зараз же виводжу свою мітку!
Обернувшись до солдата, що сидів поблизу, Кервель звелів йому обійти лігва й послати всіх нагору, на сильфлай.
— Ти, Гравілате, йди, як завжди, до дальшої нори, а ми з Тлайлі підем до виходу з ближчої, — розпоряджався капітан. — Для початку вишлемо нагору чотирьох вартових, а коли вийде вся мітка, пошлемо ще чотирьох, а двох лишимо в запасі. Гравілате, будь потім біля великого каменя, як завжди, — я підійду до тебе!
Кучма подався слідом за Кервелем по тунелю. Згори долинули пахощі розігрітих сонцем конюшини й хмелю. Повітря в ефрафанських норах було затхле, бо надто мало було виходів на поверхню. Навіть перебуваючи в Ефрафі, Кучмі приємно було подумати про вечірній сильфлай. Він згадав шелест букового листя над далекими Сотами й зітхнув. «Хотів би я знати, як там ведеться старому Падубові? — подумав він. — Чи ж побачу я його ще коли-небудь? Або хоч Ліщину? Ну, перш ніж мене прикінчать, я залишу дещо на згадку цим душогубам! Яка тяжка ця самотність! Як тяжко берегти таємницю!»
Офіцери підійшли до виходу, й Кервель вискочив на поверхню, щоб роззирнутись. Вернувшись, він зайняв пост біля самого виходу, а Кучма примостився поруч. Раптом він побачив у стіні навпроти відкриту нішу. В ній сиділи три кролі. З боків, певне, були поліцаї Оуслафи, це видно було по тупому, грубому виразу їхніх писків, а посередині сидів кріль із майже чорним кожушком, і він був жахливо скалічений. Вуха його були подерті й висіли стьожками; рани подекуди зажили й були залатані грубими, нерівними рубцями, а місцями випирали шматочки голого м’яса. Одна повіка була спотворена й не опускалась до кінця. Попри хвилюючу прохолоду липневого надвечір’я цей кріль здавався чомусь байдужим, немов заціпенілим. Погляд його був прикутий до долівки, i він постійно кліпав очима. Ось він опустив голову й машинально потерся носом об свої лапи. Тоді почухав шию і знов похнюпився.
Жаль і цікавість спонукали Кучму, палкого й поривчастого від природи, підійти до того кроля ближче.
— Як тебе звати? — спитав він.
— Мене звати Чорнобіль, пане! — відповів кріль. Він не підвів голови й говорив якось завчено, мовби не раз уже відповідав на це запитання.
— Ти йдеш на сильфлай? — спитав Кучма, не сумніваючись, що перед ним якийсь ветеран колонії, скалічений на полі бою і вдостоєний почесної варти за бойові заслуги.