— Ні, пане! — відповів кріль.
— Чом ні? Такий гарний вечір! — зауважив Кучма.
— Я не ходжу на сильфлай о цій порі, пане.
— Тоді чому ти сидиш тут? — поцікавився Кучма із своєю звичайною прямотою.
— Мітка, що йде на вечірній сильфлай, пане… — почав кріль. — Мітка, що йде… я… — Він затнувся й замовк.
— Говори, говори далі! — втрутився один із поліцаїв.
— Я тут для того, щоб ваша мітка побачила мене, — сказав кріль тихим, безживним голосом. — Усі мітки повинні побачити, як мене заслужено покарали за зрадницьку спробу втекти з колонії. Рада була милосердна до мене… Рада була милосердна… Рада… Я не можу всього цього запам’ятати, пане, ніяк не можу! Я вже нічого не пам’ятаю! — випалив він, обернувшись до поліцая, що спонукав його говорити.
Поліцай не сказав нічого. До глибини душі вражений Кучма хвилину дивився на в’язня, а тоді вернувся до Кервеля.
— Він повинен розповідати кожному, хто спитає, про свій злочин і покарання, — пояснив Кервель. — Ось уже пiвмісяця він це розказує, і від того вже з глузду з’їжджає. Він намагався утекти, але Горицвіт спіймав його й привів назад. Рада порвала йому вуха й звеліла виставляти його напоказ кожній мітці, що йде на ранковий та вечірній сильфлай. Щоб невдоволені бачили його приклад і шанувались. Проте мені здасться, що він уже довго не протягне. Скоро він здибається з чорнішим кролем, ніж є сам!
Кучма здригнувся — від черствого та байдужого тону Кервеля, але також і від думки про свою доленьку. Цієї хвилини кролі його мітки почали виходити на сильфлай. Видно було, що Кервель пишається тим, що знає, як звати кожного свого підлеглого. Чи не для кожного він мав слівце, намагаючись показати, що знає навіть подробиці їхнього особистого життя. Кучмі здалося, що відповідали капітанові не дуже тепло, але нелегко було визначати, чи то від неприязні до Кервеля, чи просто від невеселого настрою, адже в Ефрафі всі, хто не мав відношення до влади, були постійно сумні-невеселі. Хоч як старався Кучма, пам’ятаючи Ожинину пораду, вловити ознаки гніву та обурення в безвиразних фізіономіях, що мелькали перед ним, він не побачив нічого обнадійливого. Останні проходили три кролиці, що тихо перемовлялися між собою.
— Ну, як, Нельтільто, подружила ти зі своїми новими сусідками? — спитав Кервель першу кролицю, що саме проходила мимо.
Кролиця, гарненьке створіння місяців трьох від роду, стала й зухвало зиркнула на капітана.
— І ви, капітане, подружите одного чудового дня… з Чорним Кролем! — відрізала вона. — Отак, як подружив з ним капітан Мальва! Чом ви не пошлете кролиць ходити Великим Патрулем?
Вона почекала, що відповість капітан, але той не удостоїв її відповіддю. Не заговорив він і до кролиць, що слідом за Нельтільтою вийшли на поле.
— Що вона хотіла сказати? — спитав Кучма.
— Знаєш, тут у нас були якось прикрі події, — відповів Кервель. — Гурт кролиць із «Лівої передньої» влаштував скандал на засіданні Ради. Генерал звелів роз’єднати їх і парочку прислав до нас. Я відтоді наглядаю за ними! Самі бунтівниці зараз тихенькі, а от Нельтільта, відколи пристала до них, зробилася нахабна, нестримана, поводиться десь так, як оце сьогодні. По-справжньому це мене не турбує, бо зайвий раз свідчить: вони відчувають владу Оусли. Я більше турбувався б, якби молоді кролиці раптом стали сумирні та чемні; отоді б я задумався: чи вони часом чогось не затівають? І все ж я хочу попросити тебе, Тлайлі: постарайся зазнайомитися з цими кролицями та приструнч їх трошки!
— Гаразд! — погодився Кучма. — До речі, а які у вас шлюбні правила?
— Правила шлюбу? Та коли тобі сподобається яка кролиця в мітці, то й бери її собі! Ми ж офіцери як-не-як! Усі кролиці нашої мітки — наші підлеглі, й жоден кріль не стане тобі на заваді. А між нами трьома — тобою, мною та Гравілатом— через це не повинно бути сварок, адже кролиць повно, вибирай яку хочеш!
— Розумію, — сказав Кучма. — Ну, я попасуся трохи. Якщо ти не заперечуєш, я порозмовляю з деякими кролями, а тоді обійду вартових, гляну на поле.
Кучма пострибав полем, відчуваючи на собі косі погляди своїх нових підлеглих. Він був збентежений i сповнений лихих передчуттів. Як почати виконувати доручене йому небезпечне завдання? А починати треба негайно, так чи інак. Адже Кегаар недвозначно сказав, що не може чекати. Треба було ризикнути й комусь довіритись. Але кому? В такій колонії повинно бути повно донощиків і вивідачів. Можливо, тільки сам генерал Звіробій знав усіх своїх шпигів. Може, хтось із тих шпигів і зараз за ним стежить?