«Доведеться мені просто покластися на свої почуття, — подумав він. — Обійду всіх та й побачу, може, з ким подружу. Але одне я знаю достеменно: якщо мені пощастить вивести звідсіля хоч кілька кролиць, я неодмінно заберу з собою цього нещасного Чорнобіля! Фрітх на мосту! Мене бере нестяма, як тільки здумаю про його приниження! Ото генерал — Звіробій! Розстріляти його мало!»
Отак міркуючи та поскубуючи траву, Кучма стрибав лугом, осяяним вечірнім сонцем. Незабаром він наблизився до виямки, схожої на ту, в якій колись вони з Срібним знайшли були Кегаара. Спиною до нього в тій виямці сиділи три кролиці. Він упізнав їх: це ж вони останні виходили з нори. Вони вже втамували перший голод і тепер гомоніли, зрідка зриваючи травинку-другу. Видно було, що дві кролиці уважно слухали третю. Кучма страшенно любив слухати казки, і йому закортіло почути щось новеньке в цій дивній колонії. Він тихо підкрався до краю виямки.
Але тут розказували не казку — це Кучма зрозумів одразу. Десь він уже чув щось подібне… Схвильована, піднесена мова, її розмірена течія, захоплені слухачі — що ж це? І тут він пригадав: запах моркви, Перстач серед великої нори — як той чарував юрбу кролів! Але ця поезія зворушила його дужче, ніж Перстачева…
Кролиця замовкла. Її подруги теж мовчали. Їхня мовчанка промовисто свідчила, що в тій поезії вилилась їхня спільна туга.
Кучма пройнявся повагою і співчуттям до страждання цих кролиць. Його вразило те, що їхній дух надламаний, сили — майже вичерпані. Дика тварина, відчувши, що подальше її існування не має сенсу, може спрямувати рештки своєї снаги на те, щоб швидше померти…
Піддавшись пориву почуття, Кучма скочив у виямку. Потурбовані кролиці обурено подивилися на нього й відсунулись.
— Я знаю, тебе звати Нельтільта, — сказав Кучма гарненькій кролиці, що допіру дала Кервелю одкоша. — А тебе як звати? — звернувся до її сусідки.
Помовчавши, та знехотя відповіла:
— Сесусіннан — Шепчи-листя, пане.
— А тебе? — спитав Кучма ту, що читала вірша.
Кролиця повернула голову до нього, і в її погляді Кучма прочитав таке страждання, таку скорботу, змішану з докором, що насилу стримався, щоб тут-таки не заблагати її повірити: він-бо її таємний друг і ненавидить Ефрафу, осоружну її владу, яку мусить представляти!
І цієї миті кролиця відповіла:
— Мене звати Хізентлай, пане.
— Хізентлай? — вражено перепитав Кучма, втративши на мить самовладання. — То це з тобою…
І замовк. Небезпечно було питати її тут-таки, чи пам'ятає вона про свою розмову з Падубом. Але навіть якщо вона й не пам’ятала, то це ж вона, Хізентлай, була тією кролицею, що розповіла Падубові з товаришами про ефрафанські лиха та про невдоволення кролиць. Якщо він добре пам’ятав Падубову розповідь, Хізентлай вже робили якусь спробу покинути колонію. «Але ж, — подумав він, дивлячись у її скорботні очі, — чи ще здатна вона нині на бунт?»
— Чи не дозволите ви нам піти геть, пане? — спитала Нельтільта. — Офіцерів тих жменя, а ніде з ними не розминешся!
— О так, звісно… йдіть собі! — збентежено мовив Кучма.
Кролиці пострибали геть, а він лишився у виямці.
Нельтільта зухвало на нього подивилась і голосно зауважила: «Що за мугир!», явно сподіваючись, що він накричить на неї, але Кучма промовчав.
«Принаймні хоч одна з них не занепала духом!» — подумав, прямуючи до вартових.
Якийсь час він розмовляв з вартовими, вивчаючи, як вони організовані. Ця система була так добре налагоджена, що Кучма був близький до відчаю. Кожен вартовий міг за якусь мить добігти до сусіднього вартового. На різні випадки тривоги вони мали цілі набори сигналів — тупання. Відповідним сигналом можна було покликати на поміч запасних вартових та офіцерів інших міток. У разі потреби вмить можна було викликати поліцію — Оуслафу. Так само легко можна було попередити капітана Горицвіта чи якого іншого офіцера, що на час тривоги патрулював околиці колонії. А що кожного разу паслась тільки одна мітка, то в разі тривоги навряд чи могло виникнути замішання, адже кожен знав, у яку нору йому треба кидатись.