Цієї миті до нього долинув голос Чорнобіля:
— Не журіться, пане! Ви зробили все, що могли! Тільки трохи не поталанило нам. Поки нас доконають, ми самі вб’ємо двох-трьох ворогів! Дехто з цих кролиць теж битиметься на смерть!
Кучма квапливо потерся носом об скалічене вухо Чорнобіля й зайняв стійку оборонну позицію — сів на задні лапи, адже Звіробій був уже зовсім близько.
— Ти, задрипана скотинко! — закричав, надбігаючи, Звіробій. — Як ти посмів напасти на поліцая та скалічити його! Тут ми з тобою і порахуємось. Нічого тягти його назад до Ефрафи!
— Ах ти ж божевільний погонич рабів! — одрізав Кучма. — Ще побачимо, хто з ким порахується!
— Ну, досить лайки! — сказав Звіробій. — Гей, хто там? Вербено, Горицвіте, придушіть його! Решта — женіть кролиць назад до колонії! Арештованого лишіть мені!
— Ганьба тобі, Звіробою! Бачить Фрітх, ти не гідний називатися кролем! Хай Фрітх скарає тебе з усією твоєю смердючою розбишацькою Оуслою! — закричав Кучма.
Тієї миті блискавка, схожа на простерту сліпучу лапу з довгими й гострими кігтями, роздерла темне небо. В тому яскравому спалаху живопліт і далекі дерева немовби стрибнули вперед. Зараз же за блискавкою прогуркотів грім. І тоді стіною впала злива. Вмить земля покрилася водою, а над водною поверхнею замріла імла, утворена міріадами манюсіньких сплесків. Оглушені громом, наскрізь промоклі, неспроможні ворухнутись, кролі безвладно попригинались, притиснуті до землі шаленством зливи. У мозку в Кучми забринів мовби тоненький голос: «Це твоя буря, Тлайлі-ра! Скористайся нею!»
Захлинаючись, Кучма ледь підвівся і штовхнув Чорнобіля лапою:
— Нумо вперед! Скажи Хізентлай! Ми йдемо!
Він труснув головою, щоб глянути, бо вода заливала очі. Й побачив перед собою вже не Чорнобіля, а Звіробоя. Мокрий як хлющ, заляпаний грязюкою, генерал люто глипав очима і краяв рідку глину своїми пазурищами.
— Я вб’ю тебе власними лапами! — прогарчав Звіробій, вишкіривши свої довгі, мов пацючі, різці.
Стривожений Кучма пильно стежив за кожним його рухом. Він знав, що Звіробій постарається використати свою перевагу — більшу вагу; стрибне на нього, щоб зчепитися в ближньому бою. Отже, Кучмі слід було триматися на відстані й покладатися на свої кігті. Він незграбно ступнув назад і з жахом відчув, що його лапи ковзають по грязюці. Але чом Звіробій досі не стрибнув? І тоді Кучма збагнув, що Звіробій дивиться не на нього, а на щось понад його, Кучминою, головою. Раптом генерал відстрибнув назад, і тієї самої миті крізь оглушливий шум дощу залунало хрипке: «Ярк! Ярк! Ярк!»
Щось велике, біле вилось над самою головою генерала, а той крутився як міг, намагаючись прикрити голову.
Потім біла тінь шугнула вгору й розвернулася в смузі дощу.
— Пане Кучмо, ваші кролі тут!
Думки, звуки, образи завихріли в Кучминій голові, мов уві сні. Крізь дощову завісу він побачив, що Звіробій відступає серед своїх офіцерів, показуючи їм на канаву. Ось Чорнобіль ударив Горицвіта, й капітан кинувся тікати.
— Гей, Кучмо! Кажи, що нам робити! — загукав хтось на вухо.
Поруч стояв Срібний.
— Де Ліщина? — спитав Кучма.
— Ліщина чекає на нас у човні. Та ти поранений! Що…
— Тоді веди кролиць до човна! — скомандував Кучма.
Все змішалось. Приголомшені кролиці майже не розуміли, що їм говорять, їх нелегко було зрушити з місця. Один за одним виринали з дощу вотершипці: Жолудь, помітно наляканий, але сповнений рішучості не відступати; далі Кульбаба, підбадьорюючи Чашечку; Вероніка й Козелець, прямуючи до Кегаара, бо тільки птах білою плямою виднів над приземним дощовим пилом. Кучма й Срібний розтлумачили загону: їхнє завдання — привести кролиць до човна.
— Ідіть до Ожини! Йдіть до Ожини! — безперестанку повторяв Срібний. — У різних місцях я поставив трьох кролів, позначив ними дорогу назад, — пояснив він Кучмі. — Найближче до нас Ожина, за ним — Дзвіночок, а П’ятий — біля самої річки!
— А ось і Ожина! — мовив Кучма.
— Кучмо, ти таки утнув це! — тремтячи, вигукнув Ожина. — Тяжко було? Великий Фрітху, твоє плече…,
— Ми ще не втекли, — сказав Кучма. — Всі пройшли повз тебе?
— Ти останній! — відповів Ожина. — Можна бігти назад? Яка жахлива буря!
Біля них сів на землю Кегаар.
— Пане Кушмо, я напасти на сих клятих кролів, та вони не біхти, вони ховатися в канаві! Я їх не дістати! Вони біхти в канаві, не відставати од вас!