Спочатку Раусбі-Вуф жалібно скавулів і шкрябався у вихідні двері, а тоді ліг на підстилку біля вогню й затих. Ель-аграйра й Трусь-трусь тихенько прокралися попід стіною і сховались за великим металевим ящиком під умивальником.
«О Раусбі-Вуфе!» — зашепотів Ель-аграйра. Раусбі миттю скочив на ноги. «Невже це ти, феє Песя-Феся?» — вигукнув він. «Так, це я! — відповів Ель-аграйра. — Як жаль, що тебе спіткало розчарування, Раусбі-Вуфе! Ти так і не зустрів королеви…» — «Таки не зустрів!» — підтвердив пес і розповів про свою пригоду на перехресті. «Це ще не біда! — мовив Ель-аграйра. — Королева не прибула, бо її попереджено про небезпеку — ой, про велику небезпеку. Раусбі-Вуфе! Добре, що вона її уникла! А я, ризикуючи своїм життям, прибула все-таки сюди, щоб застерегти тебе! Знай, що твій добрий господар може захворіти чумою і померти!» — «Чумою?! — вигукнув Раусбі. — Ох, добра феє, звідки ж та чума?» — «Багато хто з фей і духів — наші друзі, а деякі — смертельні вороги, хай їх поб’є лихо! А найгірший з них усіх — Пацючий Дух, велетень Шуматри, прокляття Гамеліна! Він не сміє відкрито воювати з нашою королевою, а шкодить тихенько, підкидаючи отруту, підсилаючи хвороби! Як тільки ти побіг на перехрестя, я довідалась, що Пацючий Дух послав хмари пацючих привидів сіяти скрізь заразу! Я попередила королеву і зосталася тут, Раусбі-Вуфе, щоб застерегти тебе! Ті привиди вже близько! Тобі їхня зараза не страшна, але вона може погубити твого хазяїна! Я не можу врятувати його, а ти — можеш, тільки ти!» — «Який жах! — вигукнув Раусбі-Вуф. — Треба негайно його рятувати! Що ж мені робити, феє Песя-Феся?» — «Заразу можна знешкодити чарами! — відповів Ель-аграйра. — Якщо собака з плоті й крові чотири рази оббіжить кругом хати, щосили при цьому гавкаючи, то зараза втратить всю свою силу! Але ж я забула — ти сидиш замкнений! Що робити? Боюсь, що все пропало!» — «Аж ніяк не пропало! — прогавкав Раусбі-Вуф. — Я врятую всіх: і тебе, феє Песя-Феся, і господаря!»
І тоді Раусбі-Вуф узявся гавкати — та так гучно, що й мертвого розбудив би. Забряжчали шибки у вікнах, жар посипався з плити. Від того жахливого гавкоту прокинувся господар і почав лаятись нагорі. А Раусбі гавкав — не вгавав. Гупаючи по східцях, збіг наниз господар, одчинив вікно й прислухався, чи не лізуть у дім злодії. Але він нічого не почув, бо й нічого було чути, а хоч би й було що, то все одно не вчув би за собачим брехом. Нарешті господар схопив рушницю, розчахнув двері й виглянув обережно надвір. Ох, як вихопився Раусбі прожогом і, не перестаючи гавкати, чкурнув кругом будинку! Господар — за ним, а дверей так і не зачинив.
«Швидко! — крикнув Ель-аграйра Трусь-трусеві. — Тікаймо!»
Кролі кинулися на город, а з городу — в зарості лавру. Далеко в полі стали передихнути. До них долинав брехіт Раусбі впереміш із криками й прокльонами його хазяїна.
«Що за шляхетна істота цей Раусбі-Вуф! — розчулено мовив Ель-аграйра. — Він врятував свого хазяїна, Трусь-трусю! Врятував нас усіх! А зараз ходім додому та добре виспимось!»
А Раусбі-Вуф скільки жив — пам’ятав ту ніч, коли він дожидав велику собачу королеву Собадзюру. Щоправда, він так і не діждався її, але для нього це була дрібниця у порівнянні із спогадами про його власний благородний вчинок: як він порятував хазяїна й добру фею Песю-Фесю від лихого Пацючого Духа.
42. ГРІЗНА ВІСТЬ НАДВЕЧІР
Розповівши казку до кінця, Кульбаба згадав, що саме пора була йому заступити Жолудя на сторожовому посту. А пост був недалеко — на східному узліссі їхньої буковини, тож Ліщина, вирішивши перевірити, як у Самшита з Веронікою виходить нова нора, подався разом із Кульбабою попід пагорком. Він тільки хотів лізти в нову нору, коли помітив маленьке створіннячко, що швидко дрібушило в траві. Це була та сама миша, яку він був порятував від боривітра. Радий бачити тваринку живою-здоровою, Ліщина вернувся назад, щоб перекинутися з нею словом. Миша теж упізнала його й заговорила швидко— швидко, сівши на задні лапки, а передніми умиваючи писочок.
— Хороші дні, теплі дні! Вам подобатись? Багато їжі, тепло! А ви десь ходити, а тоді вернутись, так?
— Так, ми ходили в похід, але знайшли те, що шукали, й тепер сидітимемо тут завжди, — відповів Ліщина.
— Це добре! Багато кролів — трава коротша!
— І яка їй різниця: довга трава чи коротка? — зауважив Кучма, що пасся неподалік разом з Чорнобілем. — Миші не їдять трави!
— Хіба ви не знати, що в короткій траві нам легше бігати? — спитала миша таким панібратським тоном, що Кучма тільки вухами затряс від злості. — Бігати швидко, а от насіння з короткої трави нема! От у вас тут колонія, а ще прийти інші кролі — скоро бути ще одна колонія! Нові кролі — ваші друзі?