— Швидше вилазь у поле, а то він утратить до нас інтерес! Я відхекаюсь, то й дожену, допоможу тобі! — сказав Кульбаба.
Ожина неквапливо пострибав на дорогу й сів там на задні лапи. Уздрівши його, собака розгавкався і всією своєю вагою навалився на живопліт. Ожина звільна побіг дорогою до двох воріт, що стояли одні навпроти одних. Собака біг усе так само по той бік живоплоту, не випереджаючи й не відстаючи від Ожини. Упевнившись, що пес побачив ворота і пролізе попід ними, Ожина крутнувся і вискочив на укіс. Серед стерні почекав, поки пес з’явиться й побачить його.
Чекати довелося довгенько, а коли пес нарешті протиснувся між шулою воріт і укосом, то навіть не глянув на Ожину. Понюшкував попід укосом, сполохав куріпку й погнався за нею, а тоді заходився гребтись коло куща кінського щавлю. Ожина вже й не знав, що діяти, коли пес сам собі надумався і побіг через поле, неквапно трюхаючи понад валком обмолоченої соломи, тягнучи за собою обірваний мотузок і кидаючись на кожен писк чи шерех. Ожина, ховаючись за паралельним валком, не вiдставав од собаки. Отаким робом вони добулися до лінії електропередачі, а це була тільки половина відстані від ферми до підніжжя пагорба. Саме тут його наздогнав Кульбаба.
— Так не годиться, Ожино! Надто повільно! Нам треба поспішати! Може, вороги там уже добивають Кучму! — закричав він.
— Спочатку пес зовсім не хотів бігти за мною! Так хоч у потрібному напрямку біжить… — виправдувався Ожина.
— Треба, щоб він вилетів на пагорб, мов вихор! Нумо заманювати його разом! Але прибігти ми повинні перші і — в нору!
Швидко перебігли стернище. Ось і чагарник. Тут вони звернули вбік і шмигнули під самим носом пса. Цього разу він зразу кинувся за ними, й кролі ледве встигли заскочити в кущі. Пес гавкнув раз, а тоді мовчки припустив за двома кролями вгору по схилу.
* * *
Кров цебеніла з Кучминого вуха, стікаючи на плече її на ногу. Він не зводив погляду із Звіробоя, що сидів на купі землі, — той міг щомиті знов стрибнути на нього. Цієї хвилини Кучма почув, як хтось наблизився до нього ззаду.
— Чи все там гаразд? — спитав він.
— Усе гаразд, — відповів Падуб. — Тобі треба перепочити, Кучмо! Пусти мене на твоє місце!
— Не можу! — видихнув Кучма. — Ти тут не протиснешся… Ніяк! А якщо я позадкую — за мною полізе та тварюка, вдереться в наші лігва! Покладись на мене. Я знаю, що роблю.
Кучма чудово розумів, що навіть коли його вб’ють, і тоді його труп ляже перепоною на шляху ворогів. Ефрафанцям доведеться або витягати його звідти в Соти, або рити обхідний тунель, а на це у них ще піде якийсь час. Позаду, в спальному лігві, чувся голос Дзвіночка — жартун розважав кролиць казкою.
«Добре придумав Дзвіночок! — подумав він. — Хай вони повеселіють! Навіть я не спромігся б на таке!»
…І тоді Ель-аграйра сказав лисиці: «Ти й схожа на лисицю, і тхнеш геть як лисиця, але я можу провістити тобі твоє майбутнє — я бачу його у хвилях річки…» — розповідав Дзвіночок.
Раптом Звіробій заговорив:
— І нащо ти, Тлайлі, отак занапащаєш себе — віддаєш життя за нізащо? Я можу посилати солдата за солдатом у цей прохід, як забажаю. Але ти не заслуговуєш на таку долю! Вертайся зі мною в Ефрафу! Обіцяю віддати тобі яку захочеш мітку! Слово честі!
— Сильфлай грака, у емблеер-ра! З’їж буруб’яшків, ти, смердючий ватажку зарізяк! — відказав Кучма.
«Ах, он як! — сказала лисиця. — То ти можеш провістити мені мою долю? Що ж ти бачиш у воді, мій друже? Вгодованих кролів, що пасуться на лузі, еге ж?» — розповідав далі Дзвіночок.
— Гаразд! — мовив Звіробій. — Але затям, Тлайлі: ти можеш будь-якої миті сам припинити це безглуздя!
«Зовсім ні! — відповів Ель-аграйра. — Не бачу я в воді ніяких угодованих кролів, а тільки бистрих хортів, що біжать по сліду мого ворога, а він дає щодуху драла, рятуючи своє життя!..»
«Мабуть, Звіробій теж додумався, що в цьому вузькому проході я і мертвий заважатиму їм пройти, як заважав живий, незгірш! — міркував Кучма. — Він хоче, щоб я сам, своїми ногами вийшов звідси, дав їм дорогу! Ні, не в Ефрафу піду я звідси, а на Інле!»
Зненацька, мов гілляка, що падає з дерева, Звіробій стрибнув уперед, грудьми в груди вдаривши Кучму. Цього разу він не застосував пазурів. Усією своєю страшною вагою він штовхав Кучму назад. Обидва вороги кусали, рвали один одному плечі. Кучма відчував: помалу-малу він сунеться назад! Він не міг опиратися тому жахливому натискові. Ще хвилина — і Звіробій просто заштовхає його в розташовану позаду спальню! Аби вкласти всі рештки моці в останнє зусилля — втриматись на місці, він випустив з пащі Звіробоєве плече й опустив голову, мов кінь-ваговик, що тягне непосильний вантаж. І все одно він сповзав назад… А потім дуже-дуже повільно той неймовірний натиск начебто став послаблятись. Ось Кучмині кігті вперлися в грунт. Звіробій, вгородивши зуби в Кучмин карк, чогось сопів і давився! Кучма не знав, що ті його два удари по Звіробоєвій морді порвали ворогові носа. Генералові ніздрі забились його ж кров’ю, а паща повна Кучминої вовни. Він не міг дихнути! Ще мить — і він випустив свою жертву. Знеможений Кучма, де був, там і лишився лежати. За якусь хвилину спробував підвестись, але всього його пойняла млість, відчуття, ніби він перевертається, перевертається в канаві, повній осіннього листя. Й тоді цілком виразно він почув голос П’ятого — малий промовляв серед високої трави: «Тобі ближче, ніж мені, до смерті!»