— Знаєте, а він таки не загинув! — випалив Жовтоцвіт. — Чи хтось бачив його труп? Ніхто! Його неможливо вбити! Він допоміг нашим кролям стати більшими, дужчими, кмітливішими, ніж вони були доти! Знаю, ми дорого за це заплатили. Дехто з нас пожертвував за це своїм життям. Але то були недаремні жертви! Це щось та значило — почуватися ефрафанцями! Вперше за всі часи кролі перестали боязко втікати — нас боялись елілі! І все це ми завдячуємо Звіробоєві, тільки йому! Тільки далеко було нам усім до нашого генерала… Повірте моєму слову: він десь пішов і заснував нову колонію!
— Ні, не кажи, Жовтоцвіте, що вам було далеко до вашого генерала! — заперечив він. — Ви старалися, робили все, що було у ваших силах і навіть більше. А скільки всього корисного ми навчилися від вас!.. Що ж до Ефрафи, то я чув, що Горицвіт там трохи поміняв порядки, й колонія процвітає. І ще що я вам скажу: на весну, якщо не помиляюсь, у нас тут буде більше кролів, ніж треба, щоб жилося зручно й затишно. Я підохочу декого з молодняка піти й заснувати нову колонію посередині між нашим пагорбом та Ефрафою. Гадаю, що й Горицвіт залюбки пошле туди кількох своїх кролів. Чом би тобі, Жовтоцвіте, не очолити тієї нової, зібраної колонії? Ти якраз підходящий хлопець для такого діла!
— А не важко буде це владнати? — спитав Падуб.
— Ми все легко владнаємо, хай тільки прилетить Кегаар! — сказав Ліщина, неквапливо вертаючись разом з усіма до нір. — Скоро почнуться бурі на тій його Великій Воді, й він не забариться, прибуде до нас. А він донесе вісточку до Горицвіта швидше, ніж найпрудкіший з нас добіжить до залізного дерева!
Кролі вийшли на східне узлісся й тут, на відкритому місці, досі залитому сонцем, побачили трьох кроленят, більших, ніж у Хізентлай; вони сиділи серед високої трави на задніх лапах і слухали напучування величезного кроля — ветерана з напіводірваним вухом, укритого рубцями від носа до хвоста. Був то, звісно, Кучма — капітан дуже вільної та зухвалої Оусли. А кроленята були Конюшинині дітки — здоровенькі, нівроку їм, хлоп’ята.
— Ні, ні, ні, ні! — казав їм Кучма. — Клянусь моїм дзьобом і крильми, так діло не піде! Дивись ти, як тебе звати? Скабіоза! От уяви, що я — кіт і я побачив, як ти наминаєш салату в кутку мого городу. Що я зроблю? Піду собі по межі, махаючи хвостом, га?
— Даруйте, пане, але я ніколи не бачив кота!
— Авжеж, не бачив, — погодився доблесний капітан. — Знайте, хлоп’ята, що кіт — це такий жахливий звір з довгим хвостом. Кіт має хутряний кожушок і настовбурчені вуса, а коли б’ється, то верещить і шипить люто, злістю! І він дуже хитрий! Зрозуміли?
— Зрозуміли, пане! Значить, кіт схожий на вас! — відповіло кроленя й запитало чемно — А де ви загубили свого хвоста?
— Хоч вони потроху кепкують з нього, але чого вони тільки не зроблять заради нього! — зауважив Срібний.
Падуб і Жовтоцвіт полізли в йору, а Срібний і Ліщина знов вийшли на осоння.
— Так само і всі ми, — додав Ліщина. — Коли б він не вистояв тоді, собака нічого б нам не поміг! Звіробій із своєю зграєю доти вже кінчали б розправу.
— Так, Кучма здолав Звіробоя в чесному бою ще до появи пса! — сказав Срібний. — Він — справжній герой!
— Ходім глянемо, як посуваються справи у копачів зимового великого лігва! — запропонував Ліщина. — Буде воно ой як потрібне нам, коли настануть холода! Бо та дірка в стелі Сотів стримить як болячка. Колись вона, певне, затягнеться, а поки що так заважає!
— А он і копачі йдуть назустріч! — мовив Срібний.
І справді з-за пагорка вискочили Чашечка й Дзвіночок. Жартун так і застрочив віршем:
— За нору вам спасибі скажем! — докінчив Ліщина. — А чи добре заховані входи-виходи?
— Як сама Ефрафа, незгірш! — запевнив Дзвіночок. — Та ось я приніс вам у лапах один тунельчик на перевірку! Ви нічого не бачите, адже так? Значить, чудово замасковано!.. А ви тільки гляньте он на Кучму з молодняком! Знаєте, коли б він оце зараз подався знов до Ефрафи, там би зроду не придумали, до якої мітки його приставити! Всі ефрафанські мітки на ньому!
— Ходіть із нами на вечірню сторону гаю, Ліщино-ра! — попросив Чашечка. — Ми вискочили раніше, щоб прихопити трохи сонця!
— Гаразд, — добродушно погодився Ліщина.
— Гайда до тієї виямки, де ми знайшли колись Кегаара! — запропонував Срібний. — Там затишно, вітер не задуває. Пам’ятаєш, Ліщино, як Кегаар тоді намагався проколоти нас своїм дзьобом?