— А яких черв’яків ми йому носили! — підхопив Дзвіночок.
Підійшовши ближче до виямки, почули, що там хтось є. Хтось їх випередив!
— Ану, підкрадьмося тихенько — чи помітять нас? — запропонував Срібний. — Нумо як Горицвіт!
Вони наблизилися покрадьки, тримаючись навітряної сторони. Зазирнувши за край, побачили там Вільтуріль із чотирма кроленятами. Малі грілись на сонечку, а мати розповідала їм казку.
— …Отож перепливли вони річку, й повів Ель-аграйра своє плем’я поночі диким та пустельним краєм. Декому було страшно, але Ель-аграйра знав дорогу й над ранок вивів їх на гарні зелені поля з чудовою смачною травою. І тут вони натрапили на зачаровану колонію. Всі кролі в ній перебували під владою Темної Сили. Вони носили блискучі нашийники й виспівували, мов пташки. Та хоч виглядали вони такими красивими, а в серцях їхніх були пітьма й тхарн. І тоді кролі Ель-аграйри сказали: «Перед нами чудесні кролі принца Райдуги! Вони й самі як принци! Коло них ми теж поробимося принцами!»
Вільтуріль підвела голову й побачила нових слухачів. Вона хвилину помовчала, а тоді повела далі:
— Але Фрітх явився Трусь-трусеві уві сні й застеріг його, що та колонія зачарована. Трусь-трусь розповів свій сон Ель-аграйрі, і той почав рити землю, щоб викопати Темну Силу. Глибоко він рив і тяжко намучився, але таки знайшов ті лихі чари й витяг їх нагору з нори. Кролі злякались і порозбігалися, а Темна Лиха Сила обернулася великим пацюком і кинулася на Ель-аграйру. Ель-аграйра довго бився і таки переміг, притис того великого пацюка кігтями до землі. Тоді пацюк обернувся великим білим птахом, який поблагословив Ель-аграйру…
— Десь я начебто вже чув цю казку, — пробурмотів Ліщина. — От тільки не пригадаю де.
Дзвіночок сів і почухав шию задньою лапою. На те чухання кроленята обернулись і всі разом кинулися з виямки, почали дертися на Ліщину, попискуючи:
— Ліщина-ра! Ліщина-ра!
— Ану, вгамуйтеся! — сказав Ліщина, розганяючи малих стусанчиками. — Я прийшов зовсім не для того, щоб битися з юрбою таких нікчем, як ви. Краще дослухаймо казку до кінця!
— Але сюди їде чоловік на коні, Ліщино-ра! — сказало одне кроленя. — Треба тікати в гай!
— Звідки ти це взяв? — здивувався Ліщина. — Я нічого не чую!
— Я сам не знаю звідки, Ліщино-ра! — відповіло воно. — Тільки я певен, що не помиляюсь!
Вони трохи почекали, й червоне сонце опустилося ще нижче. Вільтуріль уже хотіла продовжити казку, як почувся тупіт копит і на заході з’явився вершник.
— Він їде мимо й не зачепить нас, — мовив Срібний. — А ти чудний хлопець, малий Треаре! Було так далеко, а ти почув!
— Такий вже він у нас! — сказала мама Вільтуріль. — Днями він розказав, як виглядає річка, — уві сні побачив. Це йому передалось чуття його тата — П'ятого!
— Чуття П’ятого? — перепитав Ліщина. — Ну, якщо у нас є такі спадкоємці, то можна не боятися за наше майбутнє! Але щось воно холодно стає! Ходімо краще в нору та й дослухаємо казку до кінця в теплі-добрі!
Через кілька хвилин нагорі не зосталось жодного кроля. Сонце зайшло за сусіднім пагорбом, і на потемнілому східному небосхилі проблисли осінні зорі.
А під землею продовжували розповідати казку…
«І що ж трапилося насамкінець?» — запитає читач, побувавши з Ліщиною та його товаришами у всіх пригодах і повернувшися з ними нарешті до колонії, яку П’ятий вимріяв для них що в сендлфордських полях. Мудрий містер Локлі стверджує, що дикі кролі живуть два-три роки. Він-бо все-все знає про кролів, але Ліщина таки прожив довше — кілька гарних літ, як кажуть у тих краях, і добре вивчив, як виглядають пагорби, коли весна приходить на зміну зимі, зима — на зміну осені, а тоді знов приходить весна…
Колонія жила в щасті й мирі, й так само щасливо зажила нова колонія біля Цезаревого Пояса, яку склали наполовину вотершипці й наполовину ефрафанці — та сама колонія, що її замислив Ліщина того страшного вечора, коли, намагаючись попри все врятувати своїх друзів, він був вирушив на переговори з генералом Звіробоєм. Першим Головним Кролем нової колонії став Жовтоцвіт, який запросив до себе радниками Суницю й Жостіра; він відмовився від системи міток і тільки вряди-годи посилав кролів у Великий Патруль. Горицвіт залюбки погодився прислати частину кролів з Ефрафи, й перший загін переселенців повів капітан Гравілат.
Генерала Звіробоя так більше ніхто й не бачив. Але й справді, як казав Жовтоцвіт, ніхто ж ніде не бачив його трупа, то зрештою могло й статись, що той незвичайний кріль таки забіг десь далеко і жив собі далі своїм лютим життям, усе так само винахідливо побиваючи елілів. Небагато місяців збігло, а вже на Вотершипі ніхто не пам’ятав і не цікавився особливо, чи він сам, а чи його товариш походить від одного або й двох батьків ефрафанців, а чи в його жилах нема й краплі ефрафанської крові. Ліщина такому поворотові справ був тільки радий. Але в колонії часто розказували легенду, що десь там, за пагорбами, живе самотою величезний кріль — велетень, що розганяє елілів, як мишей, а пастися ходить на небо. І, мовляв, коли кролям загрожуватиме велика небезпека, він прийде на поміч і битиметься за тих, хто вшановує його ім’я. А кролячі мами страхають своїх кроленят, що коли ті їх не слухатимуться, то прийде генерал Звіробій і забере їх, — той самий генерал, що доводився двоюрідним братом самому Чорному Кролеві. Отакий був пам’ятник Звіробоєві. Знав би він, що така зосталася по ньому пам’ять, то, мабуть, неабияк тим би втішився.