— Я вб’ю його! — видихнув хрипкий здушений голос у них за спиною. Всі так і підскочили, обернулися на той голос. Кучма підняв голову, спираючись на самі передні лапи й вигнувши спину. Його задні лапи все ще лежали на землі, а на писку, що перетворився на жахливу машкару з крові, піни й землі, жили самі очі. Мовби це був і не кріль, а якийсь лихий демон! Побачивши його такого, кролі не зраділи, не зітхнули полегшено, а тільки нажахано сахнулись, неспроможні мовити слово.
— Я його прикінчу! — повторив Кучма, бризкаючи слиною і ворушачи замурзаними вусами. — Та поможіть мені, хай вам абищо! Зніміть із мене цю смердючу дротину!
Він спробував вивільнитись, але задні ноги не слухались, волочилися по землі. Тоді він упав і поповз, тягнучи по траві дротину з перегризеним кілочком.
Тепер усі гуртом кинулися допомогти пораненому.
— Не чіпайте його! — закричав Ліщина. — Ви ще вб’єте його! Дайте йому відпочити, віддихатись!
— Не треба відпочивати, — через силу мовив Кучма. — Зі мною все гаразд. — І він знову впав і негайно звівся на передні лапи. — От тільки задні лапи чогось не йдуть. Який негідник той Первоцвіт! Я його вб’ю!
— І що це за кролі? — закричав Срібний. — Вони покинули Кучму в біді! Вони боягузи! Чого нам терпіти їх у цій колонії? Виженімо їх! Повбиваймо їх! Захопимо колонію і заживемо в ній самі!
— Так, так! — завторувала решта. — Назад, до колонії! Геть Первоцвіта! Геть їх усіх!
— О емблеєр Фрітх — Фрітх смердючий! — раптом продзвенів із трави пронизливий голос.
Від такого страхітливого блюзнірства гамір миттєво вщух. Кролі почали роззиратися, шукаючи, хто ж це викрикнув прокляття. Тоді з-за кущиків плауна вийшов П’ятий. Очі його горіли божевільним блиском. Він щось бурмотів і гарчав, мов кріль-чаклун, і всі сахнулися від нього. Потім зрозуміли, що П’ятий до них промовляє.
— До колонії? Ви хочете вернутись до колонії? Божевільні! Ця колонія — могила, нора смерті! Вся ця місцина — велика комора елілів! Уся, вся вона в пастках — скрізь, повсякчас! І цим пояснюється все, що відбулося, відколи ми сюди прийшли. Ти знаєш багато історій, Кульбабо? А ось цієї, що я зараз розповім, ти ще не знаєш! Сам Ель-аграйра заплакав би, коли б її почув! Тож слухайте!
Була собі під гаєм чудова кроляча колонія, з якої видно було весь фермерів луг. І ось фермер подумав: «Цих кролів можна розводити — на м’ясо, на хутро. І не треба возитися з клітками — їхня колонія і так буде частиною моєї ферми. Нехай собі живуть у лісі!» І фермер почав убивати всіх елілів в околиці — лендрі, гомбу, горностая, сову. Він почав скидати для кролів їжу, але трохи віддалік від колонії. Йому потрібно було, щоб кролі звикли вільно бігати в лісі й на лузі. І почав ставити пастки, не дуже багато, щоб не налякати всіх кролів, а то б вони покинули колонію. А вони ж поробилися великі, дужі та здорові, бо фермер дбав, щоб їм була добра їжа, надто взимку, і щоб вони нічого не боялися, крім сильця в дірці живоплоту чи на лісовій стежці. Тож кролі зажили так, як той чоловік для них задумав, і час від часу декотрі з них десь дівалися. І ось кролі стали поводитися так дивно, що багато чим почали різнитися від нормальних кролів. Вони добре знали, що діється, але прикидалися, ніби все гаразд, бо їжа була добра. Мешканці колонії забули життя диких кролів! Вони забули про Ель-аграйру, бо навіщо хитрощі та витівки кролям, які звикли жити в колонії, що стала власністю ворога? Замість витівок і стародавніх казок вони навчилися нового мистецтва — почали танцювати на знак привітання, співати по-пташиному й викладати образи на стінах. Звісно, це їх не рятувало, але допомагало збавляти час і вважати себе передовими кролями, цвітом усього кролячого роду! Їм непотрібний став Головний Кріль, який має бути Ель-аграйрою для свого племені, має оберігати його від смерті. А тут була тільки одна смерть, із якою не впоратися Головному! Натомість Фрітх їм послав дивних співців, гарних і хворих, як дубові яблучка. А що ці співці, які десь-інде були б мудрецями, не могли говорити правду, бо на них давила всією жахливою вагою страшна таємниця колонії, то скоро вони почали виспівувати прекрасних і божевільних пісень про смирення і вміння миритися з власного долею, або щось подібне, — аби тільки виходило, ніби кролі люблять блискучий дріт. У цих кролів було тільки одне суворе правило: ніхто не смів питати, де той чи той перебуває і де хто-небудь пропав. Слово «де» можна було вжити хіба що в пісні. Спитати будь-кого вголос: «Де?» — вважалося непристойністю, а от говорити відкрито про блискучу дротяну петлю якнайсуворіше заборонялось. Такого вільнодумця мешканці колонії негайно вбивали…