А потім прийшли ми, звичайні дикі кролі, й заходилися рити нори через долину від них. Колоністи не показалися нам одразу. Їм треба було подумати, як краще вчинити. І вони швидко придумали! Привести нас у колонію і нічого нам не сказати. Розумієте? Фермер ставить не дуже багато силець, і якщо хтось попадеться, то інші можуть протягти довше. Вони не захотіли слухати розповіді про наші небезпечні пригоди! Хто захоче слухати про чиїсь хоробрі вчинки, коли сам соромиться свого боягузтва? Кому захочеться слухати пряму й чесну мову того, кого ти підло обманюєш? Чи ж треба мені ще говорити далі? Все, що з нами тут сталося, підтверджує мої слова й підходить, як хоботок бджоли до дзвоника наперстянки! Ви кажете, вигнати їх і поселитись самим у тій великій залі? Що ж, поселіться під стелею з кісток, скручених блискучим дротом! Віддайте самі свої голови в обійми смерті!
П’ятий опустився на передні лапи в траву, а Кучма, все ще тягнучи за собою страшну дротину з кілочком, підійшов до нього, хитаючись, і потерся носом об його ніс.
— Я ще живий, П’ятий, — мовив він. — І всі ми поки що при купі. Розгадавши їхню таємницю, ти перегриз більшого кілка, ніж той, що тягнеться за мною! Кажи: що нам тепер робити?
— Що робити? — перепитав П’ятий. — Негайно тікати звідси! Я вже сказав Первоцвітові, що ми йдемо геть.
— А куди? — спитав Кучма.
Відповів йому Ліщина;
— До пагорбів!
На південь від них, за струмком починався пологий схил, по якому брався нагору путівець. Далі виднів гай.
Ліщина рушив у тому напрямку, і його загін, розсипавшись по двоє і по троє, подався за ним.
— А дротина, Кучмо? — спитав Срібний. — Кілочок ще зачепиться за щось і знов затягне її на шиї.
— Зараз вона висить вільно, і я міг би скинути її, коли б не боліла так шия, — сказав Кучма.
— Все-таки спробуй струснути дротину, бо так ти далеко не зайдеш, — порадив Срібний.
— Ліщино, глянь! — раптом гукнув Вероніка. — Якийсь кріль біжить сюди від колонії!
— Тільки один? — перепитав Кучма. — Жаль, що мало! Бери його на себе, Срібний, — я не стану забирати в тебе роботу! Дай йому доброго чосу!
Кролі зупинились, чекаючи, розсипавшись цятками по схилу. Біг той кріль якось дивно, мов наосліп. Ось він налетів на могутній стовбур лопуха, перекинувся й покотився по траві. Тоді підвівся і навмання побіг до них.
— Він не розбирає дороги, — сказав Жостір. — Чи не хворий він білою сліпотою?
— Боронь Фрітху! — вигукнув Ожина. — Може, треба тікати від нього?
— Ні, була б у нього біла сліпота — він не зміг би так швидко бігти, — заперечив Ліщина. — Якась у нього інша біда…
— Це Суниця! — вигукнув Кульбаба.
Суниця проскочив у дірку в живоплоті біля кислиці, роззирнувся довкола й попрямував до Ліщини. Разом із самовладанням він розгубив і свої вишукані манери. Втупившись у Ліщину, він тремтів усім своїм великим тілом. Здавалося, його зламало якесь горе. Принижено схилився він перед кролями. Ліщина, мовчазний і суворий, чекав; поруч нього стояв Срібний.
— Ліщино, це правда, що ви йдете геть? — спитав Суниця.
Ліщина мовчав, а Срібний відрізав:
— А тобі що до того?
— Візьміть мене з собою!
Ніхто не відповів, і Суниця повторив:
— Прошу, візьміть мене!
— Ми не любимо, коли нас обманюють, — знов відповів Срібний. — Краще вертайся до Нільдрогайн. Вона, мабуть, простіше до цього ставиться.
З горла в Суниці вирвався здушений зойк, неначе його боляче вдарили. Він перевів погляд із Срібного на Ліщину, тоді на П’ятого. Тоді жалібно прошепотів:
— Дріт!
Срібний хотів щось сказати, але Ліщина випередив його:
— Бідолаха! Ні слова більше! Ти можеш іти з нами.
За кілька хвилин кролячий загін перебіг через путівець і щез у гаю. Сорока, приваблена якоюсь блискучою річчю, помітною на голому схилі, підлетіла ближче, щоб її роздивитись. Але там лежав тільки перегризений кілочок і покручений шмат дроту.
Частина II. НА ВОТЕРШИПСЬКОМУ ПАГОРБІ