Выбрать главу

«О Фрітху! — подумав Ліщина, на мить повернувши голову до заграви на заході. — Невже ти послав нас сюди, щоб ми жили серед хмар? Якщо ти й справді сказав П’ятому йти сюди, допоможи мені не зневіритися в ньому!»

Цієї миті він побачив, як Кульбаба, що забіг далеко вперед, вискочив на мурашник, забовванівши проти неба. Стривожено кинувся він до товариша.

— Злізь, Кульбабо! — гукнув він. — Чого ти усівся там на видноті?

— Бо звідси все видно! — радісно закричав Кульбаба. — Іди й подивися! Звідси видно весь білий світ!

Ліщина вискочив на інший мурашник і сів на задні лапи, як Кульбаба. Він одразу збагнув, що вони нарешті досягли вершини великого пагорба. Сидячи над морем трави, кролі бачили далеко навсібіч. У навколишньому просторі не було нікого. Якби хтось, чи кріль, чи людина, спробував піднятися на пагорб, вони б його враз побачили. А за їхніми спинами, де кінчалася земля, починалося небо.

Вітер кошлатив їхнє хутро й колихав траву, що пахла чебрецем і суховершками. Кругом була така воля, панувала така чудесна тиша! Від висоти, й далини, і близького неба у кролів закрутилися голови, й вони радісно застрибали у вечоровому промінні.

— О Фрітху на пагорбах! — вигукнув Кульбаба. — Мабуть, ти створив цей край зумисне для нас!

— Може, Фрітх створив його для нас, але П’ятий умовив нас іти сюди, — сказав Ліщина. — Ми його привітаємо, як вийдемо всі сюди, П’ятого-ра!

— А де подівся Козелець? — спитав раптом Кульбаба.! —

Ніде, хоч скільки вони видивлялися, Козельця не було видно. Кролі оббігли невеличкий пагорок, але натрапили тільки на мишу-полівку, що вилізла з нірки й гризла насіннячко.

— Мабуть, побіг наниз, — припустив Кульбаба.

— Чи побіг, чи пропав, а нам шукати ніколи, — сказав Ліщина. — Нас дожидають, може, вони там у небезпеці. Треба спускатися вниз!

— Яка ганьба! — сказав Кульбаба. — Втратити його тут, після того, як усі живі-здорові добулися до пагорбів П’ятого! Не треба було брати його з собою, він такий недотепа! Дивно тільки: що ж його могло спопасти? Ми не бачили ніяких елілів.

— Та ні, він просто пішов назад, — заперечив Ліщина. — Цікаво, і що йому там скаже Кучма? Хоч би не покусав його знову! Але ходімо!

— Ти хочеш на ніч привести сюди всіх? — поцікавився Кульбаба.

— Не знаю, що діяти, — відповів Ліщина. — У нас нема ніякого прихистку!

Вони подалися вниз. Уже меркло світло. Зорієнтувалися по купці покручених дерев, що їх минули, беручись на вершину.

Як же вони здивувалися, коли побачили Козельця: той сидів під глодом і потирав передніми лапами писок.

— А ми тебе шукаємо! — вигукнув Ліщина. — Де ти пропадав?

— Вибач, Ліщино, — дуже лагідно відповів Козелець. — Я оглядав ось ці нори! Мені здалося, що вони можуть нам пригодитись.

Позад нього, під урвищем, видніли три кролячі нори, а поруч були ще два ходи, що вели під вузлувате коріння дерев. Не помітно було ні слідів, ні кролячих буруб’яхів. Очевидно, господарі давно покинули ці нори.

— Ти побував у них? — спитав Ліщина, принюхуючись.

— Так, у трьох, — відповів Козелець. — Вони неглибокі й досить незручні, але там не тхне хворобою чи смертю. Я подумав, що для початку нам кращого й не треба.

В сутіні над ними пролетів стриж, пронизливо вигукуючи: «Вість! Вість!»

— Оце так вість! — мовив Ліщина, обернувшись до Кульбаби. — Хутко веди всіх сюди!

19. ЖАХ У ПIТЬМІ

Так вийшло, що один із найскромніших рядових кролячого загону зробив важливе відкриття, яке допомогло їм закріпитися на пагорбі й, можливо, врятувало декому життя. Адже навряд чи їм пощастило б перебути ніч нагорі чи вдолині й не зазнати нападу когось із ворожої Тисячі.

Нори й справді були незручні, але Кучма сказав, що кращого й не треба для таких глессілів, як вони, — блукачів без пристановища. Хіба змучений подорожанин, що мандрує по незнайомій країні, стане вередувати, знайшовши бодай сякий-такий нічліг? Кролі не вередували. Тут принаймні вистачало місця на дванадцятьох кролів, і всередині було сухо. Два ходи (ті, що починались серед глоду) впиралися в шар крейди, й лежати тут було твердо з незвички, а кролі підстилок не визнають. Одначе нори, що починалися біля підніжжя урвища, мали звичайну дуговидну форму: дійшовши до крейди, вони загиналися вгору, ведучи до лігв із утрамбованою долівкою. Тунелів, що зв’язували б нори, не було, але кролі надто стомилися, щоб про таке турбуватись. По четверо позалазили вони в три кращі нори й поснули в затишку безпеки. Останній заснув Ліщина — він ще якийсь час вилизував рану на Жостіровій лапі.