Швидко збігла коротка червнева ніч. Світло рано вернулося на високий пагорб, але кролі й не думали прокидатися. Вже добре розвиднилось, а вони все ще безтурботно спали. Довкола панувала така глибока тиша, якої вони зроду не знали. За останні п’ятдесят літ не стало тиші на англійських полях. Але сюди, на Вотершипський пагорб, ізнизу долинали тільки ледь чутні відлунки денного шуму.
Сонце вже зійшло, хоч і не порівнялося ще з високим пагорбом, коли Ліщина прокинувся. У норі з ним спали Жостір, П’ятий і Чашечка. Але його місце було найближче до виходу, й він зумів, нікого не розбудивши, вислизнути з нори, а тоді проскакав поміж глодом на відкриту траву. Рівнина біля підніжжя пагорба все ще була повита ранковим туманцем. Тут і там удалині вимальовувались обриси дерев і дахів, з яких каскадами спадали додолу клапті туману. На небі не було ані хмаринки, й воно було синє-синє, аж лілове по всій лінії обрію. Легіт завмер, і павуки вже встигли спуститися в траву. Заповідався спекотний день.
Уперше за всі останні дні Ліщина почувався в безпеці, був спокійний. І почав думати: чи ж багато нового доведеться їм дізнатися про свою нову домівку?
«Правду казав П’ятий: ця місцина саме для нас! Але нам треба буде призвичаїтися до неї, ознайомитися з околицями. Що менше промахів ми зробимо на початку, то краще. Цікаво, що сталося з тими кролями, які вирили ці нори? Перестали бігати? Чи просто помандрували десь далі? Якби-то здибатися з ними — вони б нам чимало корисного розповіли!»
Тієї миті він побачив, що з найдальшої від нього нори нерішуче виліз Ожина. Ліщина й собі скочив до нього, став пастися поруч. Так надибали на латку молочаю, що стелився поміж трав, щохвилини розкриваючи по дві небесно-сині пелюстки. Ожина понюхав цю незнайому рослину, але її листя видалося йому надто цупким і несмачним.
— Ти не знаєш, що це за трава? — спитав він Ліщину.
— Та я сам бачу її вперше! — відповів Ліщина.
— Ми так мало знаємо про це місце, — зауважив Ожина. — Рослини, запахи — все незнайоме. Нам тут доведеться добряче попрацювати головою, щоб пристосуватись.
— Ну, попрацювати головою — це якраз для тебе! — сказав Ліщина. — Я, бува, думаю, думаю — нічого не придумаю, а ти зразу кажеш, що і як.
— Зате ти береш всякий ризик на себе й завжди ідеш попереду! — захоплено мовив Ожина. — Всі це бачать, і всі це знають. А зараз нашій мандрівці кінець, чи не так? Це місце й справді таке безпечне, як передбачав П’ятий. Ми завчасу побачимо будь-кого, хто поткнеться сюди до нас, і так буде доти, доки ми матимемо нюх, зір і слух.
— А всього цього нам не позичати!
— Але ж коли-небудь ми та повинні спати, й поночі ми не бачимо.
— Вночі має бути поночі, — відказав Ліщина, — і кролі ночами повинні спати.
— А де?
— Ну, ми можемо й далі користуватися цими норами, хоча скоро дехто перехоче лізти в таку нору й волітиме спати надворі. З другого боку, чи можна сподіватися, щоб гурт кролів-самців узявся за риття нір? Ну вигребуть дві-три вигрібанки — як того дня, коли ми перейшли вересовище. Але чи спроможуться вони на більше?
— І я думаю про це саме останнім часом, — признався Ожина. — Але ж кролі можуть міняти свої звичаї — на краще чи на гірше. Он ті, від яких ми пішли, — Первоцвіт та інші, — скільки вони роблять усякого зовсім не кролячого? І камінці втикають у землю, і моркву в нору носять, і Фрітх їх знає, що ще.
— А салата Треари, як уже зайшла про те мова? У нас теж салату носили в нору.
— Атож. І ті, й ті міняли свої звичаї, придумували щось краще, як уміли. А хіба ми не можемо змінити свої звичаї? Кажеш, кролі-самці не риють нір. Так, але вони можуть рити, коли захочуть. Уявляєш: ми маємо глибокі, затишні нори, де зручно спати? Отоді ми будемо в безпеці. І ніщо нам не завадить вирити такі нори, крім одного-єдиного: якщо наші молодці не побажають рити. Не те, що не зможуть, — не захочуть.
— І що ж ти пропонуєш? — запитав Ліщина. — Спробувати розбудувати ці дірки, перетворити їх на справжню колонію?
— Ні, ці дірки не годяться. Легко зрозуміти, чому їх покинули. Зовсім на невеликій глибині залягає те тверде й біле, яке нічим не вгризеш. Узимку в цих норах, мабуть, жахлива холоднеча. Але тут, нагорі, є лісок, я запримітив його ще вчора, коли ми тільки прийшли сюди. Давай скочимо вдвох та глянемо, га?