І двоє друзів помчали до вершини. Трохи далі, на південний схід від них, за старим порослим травою путівцем, що тягнувся по шпилю пагорба, ріс буковий гай.
— Там є кілька великих дерев, — сказав Ожина. — їхнє коріння, мабуть, добре розпушило землю. Якщо ми вириємо під ними нори, то заживемо, як у нашій колишній колонії, незгірш. Але якщо Кучма та інші не захочуть попрацювати (чи скажуть, що не можуть), — ну, тоді це місце нам не підходить, бо тут надто голо. Через це, звісно, тут так привільно та безпечно, але негода зжене нас із цих пагорбів, це безперечно.
— Нелегко буде змусити цілий гурт самців рити справжні глибокі нори, — задумано сказав Ліщина, коли вони верталися наниз. — Малим кроленятам, звісно, потрібні добротні нори, а нам? Може, обійдемося тим, що є?
— Ні, я цілком певен: якщо ми не відступимо від наших предковічних звичаїв, довго ми тут не втримаємося. Десь-інде ми б, може, прижилися й так, але тільки не тут! — твердо мовив Ожина.
— Ой багато ж буде роботи!
— Глянь, он Кучма вибрався на сильф, і ще дехто з ним! Чом не поговорити з ними зараз же? Що вони на таке скажуть?
Одначе за сильфлаєм Ліщина розповів про Ожинин задум тільки П'ятому. Перегодом, коли кролі наситились і відпочивали — хто грався в траві, хто грівся на сонечку, — він запропонував усім піти на шпиль і глянути, що там за ліс. Кучма й Срібний погодилися піти зразу ж, і зрештою пішли всі — ніхто не лишився біля нір.
Буковий ліс не схожий був на придолинні ліси їхньої батьківщини. Вузький пояс дерев, метрів п’ятсот завдовжки і п’ятдесят завширшки, скидався на лісосмугу. Росли тут майже виключно буки. Товсті гладенькі стовбури стояли у своїй зеленій тіні, а кучеряві гілки розташувались пласкими ярусами, по яких жваво витанцьовували тисячі сонячних зайчиків. Під деревами не було трави, а отже, не було й укриття. Кролі не могли втямити: чому тут так тихо й світло, чому вони можуть так далеко бачити поміж дерев? М’який, незмовкний шелест букового листя дуже відрізнявся від звичного їм шуму в лісах із ліщини, дуба й сріблястої берези. Розгублено блукаючи туди-сюди по гаю, вони вийшли на північно-східне узлісся. Тут був невеликий крутосхил, із якого можна було далеко-далеко оглядати трав’яні простори. Малюк П’ятий, що, мов на сміх, став поруч велетня Кучми, обернувся до Ліщини й радісно вигукнув:
— Молодець, Ожина! Його правда! Нам треба постаратися вирити нори саме на цьому узвишші. Я б оце вже й узявся до роботи!
Невтаємничені кролі аж сахнулися. Але Чашечка залюбки приєднався до Ліщини й П’ятого, й незабаром іще троє заходилися гребти пухку землю. Робота посувалася легко, й хоч завзятці часто уривали своє заняття, щоб поскубти травицю чи просто погрітися на осонні, над полудень Ліщина вже сховався в глибоченькій ямі.
Підліска в буковому гаї майже не було, але густі верховіття захищали принаймні від нападу з неба. А боривітрів, як скоро завважили нові поселенці, чимало водилося в цій пустизні. Хоча боривітер рідко полює щось більше за пацюка, але часом нападає і на кроленят. Ось чому, коли в небі ширяє пустільга-боривітер, жоден дорослий кріль не покладеться на милість пернатого хижака. Ліщина мусив поставити Жостіра на чати, і той після обід аж двічі подавав сигнал тривоги, поки вони нападами, прихватками якось продовжували будівництво нір. Надвечір їх налякав тупіт копит: якийсь вершник тюпки їхав путівцем. А більше за той день вони не бачили нікого, крупнішого за горлицю.
Після того як вершник звернув на південь від шпиля й щез удалині, Ліщина знов вискочив на узлісся й подивився на північ, де лежали залиті сонцем тихі поля й мріла лінія електропередачі, крокуючи ген-ген на північ. Повіяло прохолодою, і сонце знов зазирнуло на північний схил.
— Либонь, на сьогодні ми зробили досить, — мовив Ліщина. — Кортить мені спуститися вділ, пошукати там справжньої смакоти. Тутешня трава по-своєму добра, але тонка й сухувата. Хто хоче, гайда зі мною!
Зголосилися піти Кучма, Кульбаба й Вероніка, а решта зосталась, щоб попаски вернутися до глоду й лягти спати разом із сонцем. Четверо вирушили в чотирьохсот— чи й п’ятисотметрову путь до підніжжя пагорба. Ніщо їм не стало на заваді, й незабаром вони вже паслися край пшеничного лану. Ліщині ще й пощастило набрести на коротку й вузьку канаву, краї якої так густо поросли дикою петрушкою та кропивою, що в ній, на випадок тривоги, можна було пересидіти, неначе в тунелі.
— Чудова криївка! — промимрив Кучма, пережовуючи конюшину й нюхаючи опалий цвіт чорної калини. — Подумати лишень, скільки ми всього навчились за ці мандри! Вдома ми б і за все життя такого не пізнали. А тепер ми навіть уміємо рити нори. Ще й літати навчимося, чого доброго! Чи ви помітили, що тут зовсім інший грунт, аніж там, у нашій колишній колонії? І пахне інакше, й інакше навіть обвалюється!