Продершись повз Кучму, Ліщина притис його до стінки канави.
— Сиди на місці! — видихнув він. — А я гляну, що то за кріль.
Ледве тримаючись на неслухняних від страху лапах, він змусив себе вийти на відкрите поле. Поблизу нікого не було.
— Хто там? — гукнув він.
Відповіддю було мовчання, і він хотів уже ще раз гукнути, коли знов обізвався той самий голос:
— Зорн! О, зорн!
Голосіння долинало від живоплоту край поля. Ліщина обернувся в той бік і не зразу роздивився під кущем болиголову скоцюрбленого кроля. Підбігши ближче до тієї прояви, спитав:
— Хто ти? — але знов не дістав відповіді. Що було діяти? І тут позад себе почув шерех.
— Це я, Ліщино! — мовив Кульбаба здушеним від страху голосом.
Удвох вони підступили ще ближче. Проява не ворухнулась. При тьмяному світлі зірок вони розгледіли такого ж кроля, як і самі, тільки геть виснаженого. Його задні лапи тяглися позаду, мов паралізовані. Він поводив туди-сюди невидющими білками витріщених очей, а тоді, так і не знайшовши ліків од непідступного страху, почав лизати своє роздерте й закривавлене вухо, що звисало йому на писок. Так, це був той самий кріль, який допіру кричав і голосив, ніби прикликаючи лиху Тисячу збігтися звідусіль та позбавити його від мук, що їх несила йому була терпіти.
Обидва кролі впізнали в ньому капітана сендлфордської Оусли — Падуба.
20. СОТИ Й МИША
У старій їхній колонії Падуб посідав важливе місце. Він із великою мужністю виконував щонайтрудніші доручення Треари, тож Головний Кріль цілковито покладався на нього. Хоча того незабутнього вечора Падуб із власної ініціативи прискочив, щоб арештувати Кучму, але помстивим він не був. Просто він не терпів неладу, сам завжди неухильно виконував свої обов’язки й вимагав того ж від інших. Тверезомислячий, непихатий, сумлінний, хоч і не дуже, як на кроля, здатний на витівки, він був природжений заступник ватажка. Коли Ліщина й П’ятий задумали втечу, вони і в думці не припускали зманити Падуба з собою. Просто так капітан нізащо не покинув би колонії. А тепер він — біля підніжжя Вотершипського пагорба! Та ще в такому жалюгідному стані! Диво дивне, неймовірне диво!
Упізнавши в тому нещасному створінні капітана Падуба, Ліщина й Кульбаба так були вражені, мовби натрапили на білку в норі чи на струмок, що тік нагору. Вони не повірили своїм очам. Так, плакав і гукав Кучму не Чорний Кріль з Інле, але дійсність — капітан Падуб під Вотершипом — теж лякала своєю незбагненністю. Що привело його сюди? І як він допустився до такого стану?
Ліщина зібрав усю свою мужність і отямився. Зараз було не до з’ясування, що й до чого, — треба було спершу зробити найнеобхідніше. Їм випадало вертатися додому поночі й відкритим полем, та ще довести до нір Падуба, що тхнув кров’ю, ридав безперестанку і, чого доброго, ще й не зможе йти! Що коли по його сліду вже йде горностай? Не можна було втрачати й хвилини!
— Біжи приведи Кучму! Скажи, що тут капітан Падуб! — попросив Ліщина Кульбабу. — Вероніка хай негайно вертається до нір і скаже всім, щоб ніхто не смів бігти нам назустріч. Допомогти ніхто нічого не зможе, то й ризикувати марно не треба.
Не встиг Кульбаба щезнути в пітьмі, як Ліщина вчув: щось іще ворушиться в живоплоті! Але він ще й не подумав, що воно там таке, бо цієї ж миті з'явився ще один кріль і, кульгаючи, наблизився до Падуба.
— Допоможи нам, — звернувся він до Ліщини. — Ми з капітаном набідувалися, а він же ще й хворий! Нам би заховатися в нору!
Ліщина впізнав його: це був один із тих двох кролів, що разом із капітаном Падубом хотіли арештувати Кучму. Але імені його Ліщина не знав.
— Як ти посмів сам заховатись, а свого капітана лишив напризволяще? — суворо спитав його Ліщина.
— Я сховався, коли почув, що ви йдете, — відповів кріль. — А капітана ніяк не міг зрушити з місця. Я подумав, що ви — елілі! Що ж мені було — пропадати задурно з ним разом? А я зараз такий кволий, що й миші не подужав би!
— Ти знаєш мене? — спитав Ліщина. Але капітанів помічник не встиг відповісти, як із пітьми виринули Кульбаба з Кучмою. Кучма спочатку витріщився на Падуба, а тоді присів і торкнувся носом його носа.
— Падубе, це я, Тлайлі! — сказав він. — Ти кликав мене?
Падуб не відповідав, тільки невідривно дивився на Кучму. Той глянув на другого кроля.