Як тільки Падуб замовк, Ліщина став обнюхувати його поранене вухо. Воно було подерте на клапті, в ньому було багато бруду. Коли кролі, приваблені теплою червневою ніччю і повним місяцем, один по одному подалися на сильфлай, він попросив Ожину зачекати. Срібний і собі лишився з ними.
Ліщина заходився вилизувати зранене вухо, потім його змінив Срібний. Довгі рвані рани, очистившись, знов закровоточили. Хоч як Падуб старався не сіпатись, але гарчав від болю й гріб землю лапами, тож Срібний став подумувати, чим би відвернути його увагу.
— Ліщино, — спитав він нарешті, — а що за думка виникла у тебе стосовно тієї миші? Ти обіцяв сказати нам перегодом.
— Усе дуже просто, — відповів Ліщина. — У нашому становищі ми повинні використовувати геть усе, що може принести нам користь. Ми оселилися в незнайомому місці, й нам потрібні друзі. Звісно, від елілів добра не діждешся, але ж є чимало істот — не елілів: птахи, миші, йони-їжаки. Їхні вороги — це й наші вороги. Треба робити все можливе, щоб вони стали нашими друзями. Може, десь у чомусь і вони нам допоможуть.
— І чим же вони можуть нам допомогти? — сказав Срібний, втираючи носа, вимазаного Падубовою кров’ю. — В чому на них можна покластися? Не можуть вони ані рити для нас, ані діставати нам їжу, ані обороняти нас. Нашу допомогу вони приймуть залюбки, але чи віддячать чим? Я чув, як та миша сказала: «Ти кликати — миша прийти». Б’юсь об заклад, що всі вони прийдуть — попоїсти, погрітись. Невже ти збираєшся напхати наші нори мишами?
— Ні, — заперечив Ліщина, — я зовсім не збираюсь запрошувати всіх мишей-нориць до наших нір. Та й їм такого не треба. А от тій миші ми врятували життя, і вона це пам’ятатиме.
— Але як вона допоможе нам? — спитав Дзвіночок.
— Для початку миші можуть розповісти нам про цю місцину.
— Розкажуть те, що знають миші, а не те, що потрібно кролям!
— Ну що ж, миша може стати в знадобі, а може й ні, — мовив Ліщина. — А от птах був би нам корисний! Ми не вміємо літати, а птахи літають кругом по всьому краю. І про погоду вони багато знають. Ось що я, власне, хочу вам сказати. Якщо хто з вас надибає на птаха не з породи елілів і тому птахові потрібна буде допомога, допоможіть йому, заради всього святого! Пропустити таку нагоду — все одно що залишити моркву гнити в полі!
— Задум чудовий, — сказав Ожина, — але такі випадки трапляються дуже рідко!
— Добра думка, — похвалив і Падуб, сіпаючись від болю, бо Срібний знов почав лизати рану. — Добра взагалі, але навряд чи це щось дасть нам на ділі.
— Ану ж спробуймо! — весело сказав Срібний. — Справа варта заходу! Може, я ще побачу, як Кучма присипляє казкою крота!
— Щось подібне затіяв колись і Ель-аграйра, і в нього вийшло, — сказав Дзвіночок. — Пам’ятаєте?
— Ні, я не знаю такої казки, — признався Ліщина. — Розкажи!
— Ходімо спершу попасемось, — запропонував Падуб. — Це вухо забрало всі мої сили.
— Принаймні тепер воно чисте, — сказав Ліщина. — Але, мабуть, так і лишиться порване.
— Дарма, — відповів Падуб, — я все одно щасливчик.
Повний місяць уже височенько підбився на безхмарному східному небосхилі, не так освітлюючи, як таємниче міняючи весь вигляд пагорба. Коли кролі вилізли на траву, назустріч їм вибігли Вероніка й Козелець, що верталися з сильфлаю.
— Ой, Ліщино! — заговорив Козелець. — Ми щойно розмовляли ще з однією мишею. Вона вже почула про ту історію з боривітром і була така люб’язна з нами! Миша сказала нам, що по той бік ліска є поле доброї трави, яку косять для коней. «Ви любити хороша трава? — спитала вона. — Там дуже хороша трава». Ми побігли туди. Трава й справді чудова!
На чималому вигоні росла дійсно чудова трава, сантиметрів п’ятнадцять заввишки. Тішачись тим, що події підтвердили його правоту, Ліщина заходився жувати ніжні листочки конюшини. Якийсь час усі мовчки скубли конюшину.
— Розумний ти хлопець, Ліщино, — наївшись, похвалив ватажка Падуб. — Чудово у тебе вийшло з тією мишею! Звісно, ми й самі колись та назнали б цю ділянку, але ж не так швидко.
Втіха аж розпирала Ліщину, але він тільки сказав:
— Тепер нам не доведеться так часто спускатися в долину, щоб поласувати смачною травою!.. Одначе, Падубе, від тебе пахне кров’ю, а це небезпечно. Ходімо назад, до лісу! Ніч така гарна — посидимо біля нір, а Дзвіночок розкаже нам казку.
Скоро всі позбиралися докупи, й Дзвіночок почав:
— Цю казку мені розповів дідусь. Сталося це вже після того, як Ель-аграйра визволив свій народ із Кельфазінських боліт. Кролі переселилися на луки Фенло й там побудували собі житла. Але принц Райдуга не спускав ока з Ель-аграйри, надумавши не допустити більше жодної його витівки.