— Що це ти робиш, Йоно? — вражено спитав Гуфса.
— Співаю до місяця, — відповів їжак. — Усі їжаки мусять співати до місяця, щоб більше попадалося слимаків. Невже ти цього не знаєш?
— Що за жахливий репет! — вигукнув Ель-аграйра. — Мерщій ходімо звідси, поки він не приманив до себе всіх елілів!
І двоє кролів пішли далі. Через якийсь час вийшли на узлісся, на берег ставка. Вони почули, що в ставку щось кудкудакає і хлюпочеться, а тоді побачили Гавока— фазана, який плавав, б’ючи крильми по воді, а позаду тяглися довгі хвостові пера.
— Що сталось? — запитав Гуфса. — Гавоку, тебе підстрелили?
— Ні, ні! — відповів Гавок. — Я завжди купаюся при повному місяці! Від цього хвіст у мене росте довший, та й голова, коли б не купався, не була б така гарна: червона, біла і зелена! Всі це знають, а ти, Гуфсо, не знаєш?
— Сказати правду, він не любить, щоб підглядали, як він купається! — шепнув Гуфсі Ель-аграйра. — Ходімо швидше!
Далі вони підійшли до старої криниці під великим дубом. Фермер давно засипав криницю, але при місяці вона здавалася дуже глибокою і чорною.
— Відпочиньмо, — запропонував Ель-аграйра. — Одну хвилинку!
Тільки він це сказав, як із трави вилізло диво дивне. Воно було трохи схоже на кроля, але навіть при місячному світлі Ель-аграйра й Гуфса могли розгледіти довгі зелені вуха й червоний хвіст. У роті проява тримала недопалок білої палички — з тих паличок, що їх смалять у роті люди. Це був Трусь-трусь, але Гуфсі годі було його впізнати. Він знайшов на фермі порошок, з якого роблять рідину для купання овець, і сидів у тому порошку доти, доки хвіст у нього став червоний. Вуха його були прикрашені виткими пагонами переступня, а від білої палички бідолашного Трусь-труся аж нудило.
— Святий Фрітху! — вигукнув Ель-аграйра. — Що воно таке? Чи не хтось із злої Тисячі?! — І підскочив на місці, ладен щомиті дати драла. — Хто ти? — спитав він тремтячим голосом.
Трусь-трусь виплюнув з рота білу паличку.
— Отже! — грізно сказав він. — Отже, ти побачив мене, Ель-аграйро! Мало кому з кролів щастить побачити мене бодай раз у житті! Ліченим одиницям! Я — один із посланців Пана Фрітха, що вдень таємно ходять по землі, а на ніч вертаються до його золотого палацу. Ось і зараз він дожидає мене по той бік світу, і я мушу швидко прибути до нього, просто через серце землі! Прощавай, Ель-аграйро!
Дивний кріль стрибнув через цямриння і щез у криниці.
— Ми побачили те, чого не повинні були бачити! — вигукнув Ель-аграйра переляканим голосом. — Це якесь зачароване місце! Мерщій тікаймо звідсіля!
Вони заквапилися геть і скоро опинилися на морквяній грядці принца Райдуги. Скільки накрали вони моркви, я вже й не знаю, але ж ви знаєте, Ель-аграйра був великий князь і, звісно, мав такі незвичайні здібності, що й не снилися мені з вами. Але дідусь завжди казав, що до ранку на грядці не зосталось ані морквиночки. Моркву вони поховали в глибокій норі на узліссі, а тоді вернулися додому. Ель-аграйра цілий день пробув у товаристві кількох вірних друзів, а Гуфса, нічого нікому не сказавши, подався десь після обід.
Того вечора, коли Ель-аграйра із своїми кролями вийшов на сильфлай, через луки до них завітав принц Райдуга, а з ним двоє хортів.
— Ель-аграйро, ти арештований! — проголосив принц.
— За що? — поцікавився Ель-аграйра.
— Ти добре знаєш, за що, — відповів принц Райдуга. — Мені вже вкрай набридли твої зухвалі витівки, Ель-аграйро! Де моя морква?
— Якщо вже мене арештовано, — сказав Ель-аграйра, — то чи можу я все-таки дізнатися: за що? Це нечесно: спочатку арештували, а потім розпитувати!
— Годі, годі, Ель-аграйро! — мовив принц Райдуга. — Не крадь ще й мого часу! Скажи тільки, де ти заховав мою моркву, і я не вб’ю тебе, а лише пошлю на далеку північ.
— Принце Райдуго! — заблагав Ель-аграйра. — Втрете прошу вас, скажіть: за що мене арештовано?
— Дуже добре, — сказав принц Райдуга. — Якщо тобі, Ель-аграйро, так хочеться померти, то буде тобі справжній судовий процес! Тебе арештовано за те, що ти покрав мою моркву. Ти й справді просиш суду? Попереджаю: у мене є незаперечні докази. Справа кінчиться погано для тебе!
На цей час довкола Ель-аграйри з’юрмилось його плем’я, та дуже близько не підступало, бо собак боялося. Тільки Трусь-труся ніде не було видно. Він-бо цілісінький день трудився, переносячи моркву до іншої нори, про яку ніхто не знав, окрім нього та Ель-аграйри. А тепер він переховувався, бо не міг зразу відбілити хвостика.