— Поранений, мабуть, — мовив Кучма.
— Може бути, але рани не видно. Обійду його з тилу, — сказав Срібний.
— Бережись! — застеріг його Кучма. — А то він дістане тебе!
Обходячи виямку, Срібний надто наблизився до птаха і ледве встиг відскочити, щоб уникнути миттєвого удару дзьобом.
— Мало не перебив тобі лапи! — зауважив Кучма.
Здогадуючись, що птах не може вилізти з ями, кролі сіли й почали його розглядати. І тоді він оглушливим, хрипким голосом закричав: «Ярк! Ярк! Ярк!» Від такого нечуваного на пагорбах крику луна розкотилася далеко надовкола. Кучма й Срібний крутнулись і чкурнули додому.
Не добігаючи до узлісся, вони зупинились, щоб звести дух і з гідним виглядом наблизитися до нір. Але Ліщина, що вийшов їм назустріч, зразу помітив їхні розширені зіниці й тремтячі ніздрі.
— Елілі? — спитав він.
— Прокляття! Я й сам не знаю, скажу тобі правду, — відповів Кучма. — Там сидить великий птах! У житті такого не бачив!
— Завбільшки з фазана?
— Ні, трохи менший за фазана, але більший за горлицю. Але ж лютий! — сказав Кучма.
— Це він так гучно кричав?
— Еге ж, і добряче налякав мене тим криком. Ми сиділи перед самим його носом. Але чомусь він не може зрушити з місця.
— Піду й собі гляну на нього, — вирішив Ліщина.
— Птах страшенно лютий! Ради всього святого будь обережний!
Незабаром троє кролів умостилося трохи віддалік перед птахом, а той у відчаї зиркав то на одного, то на другого. Нарешті Ліщина заговорив до птаха змішаним наріччям полів та лісів:
— Ти поранений? Не летіти?
Відповіддю було хрипке клекотливе бурмотіння, і кролі збагнули зразу, що мова його нетутешня і що прилетів він із далекого краю. Але не зразу вони зрозуміли, що саме він каже:
— Ви прийти вбити! Ярк! Ярк! Убити! Ярк! Думай, я — кінесь! Я — ще не кінесь! Я вас добре бити…
Птах швидко-швидко крутив головою, а тоді несподівано почав рити дзьобом землю. Кролі тільки тепер побачили, що перед птахом повискубувана трава й земля поколупана. Якусь хвилину він дзьобав землю тут і там, а тоді облишив і знов почав стежити за кролями.
— Мені здається, він помирає з голоду, — припустив Ліщина. — Нам би його нагодувати! Кучмо, будь ласкав, піди назбирай черв'ячків чи чогось такого!
— Чого-чого?
— Черв’ячків.
— Щоб я та збирав черв’ячків?
— Хіба вас не вчили цього діла в Оуслі?.. Ну та гаразд, я сам назбираю! — сказав Ліщина. — А ви з Срібним побудьте тут.
Однак через якусь хвилину Кучма приєднався до Ліщини в канаві, й вони заходилися гребти суху землю. Останнім часом дощів було мало, а на пагорбах черв’яки рідко трапляються навіть у дощову погоду.
— А що коли принести йому жучків, мокриць чи ще чогось такого? — запропонував Кучма.
Знайшовши кілька гнилих сучків, кролі принесли їх до виямки. Ліщина обачливо посунув одного сучка ближче до птаха.
— На! Комахи!
Птах трьома ударами розтрощив сучка й проковтнув комах, що там таїлись. Скоро у виямці утворилась купка сміття, а кролі тягли й тягли сюди все, з чого їхній новий знайомець міг добути їжу. Кучма натрапив на кінські кізяки на путівці, повиколупував, переборовши огиду, черв’яків і переніс їх по одному до ями. Ліщина похвалив його, але Кучма тільки пробурмотів:
— Гляди, не розкажи про ці мої подвиги сорокам! Зроду-віку жоден кріль не займався черв’яками!
Кролі вже з ніг падали від утоми, коли птах перестав їсти й подивився на Ліщину.
— Кіншати їсти, — сказав він і спитав: — Нашо ти се робити?
— Ти поранений? — спитав Ліщина.
Птах підозріливо зиркнув на нього.
— Ні, не поранений! Багато битись! Трохи тут сидіти, потім летіти геть.
— Сидіти тут — тобі кінець! — сказав Ліщина. — Погане місце! Прийде гомба, прийде яструб!
— Всіх к шорту! Битись багато!
— Ай справді, він добряче повоює! — мовив Кучма, захоплено дивлячись на двовершковий дзьоб птаха й товсту шию.
— Ми не хочемо тебе вбивати, — сказав Ліщина. Лишатися тут — тобі кінець! Ми хочемо допомогти тобі,
— Не бреши!
— Ходімо! — зараз же сказав Ліщина товаришам. — Нехай він побуде сам. Хай трохи побореться з яструбом!