— А що це за птах? — перепинив Кучму Падуб.
— Я сам не збагну цього до пуття, — відповів Кучма. — Та, якщо я правильно його розумію (а я цього зовсім не певен), виходить, що там, звідки він прилетів, їх грайри — тисячі! Нам такого й не уявити! Там аж повітря біле від миготіння їхніх крил, а гнізд там стільки, як листя в лісі! Отаке він розказує.
— Але де це? Я ще не бачив ні таких птахів, ні їхніх гнізд!
— Птах каже, що це там, де земля кінчається, де її вже більше немає. Далеко-далеко звідси!
— Авжеж, десь земля та кінчається. А що там, за краєм землі?
— Вода!
— Річка, ти хочеш сказати?
— Ні, не річка! — відповів Кучма. — Птах каже, що там вода й вода, безкраїй простір води! Другого краю принаймні не видно. Може, його й нема. Ох, признаюсь щиро, я й сам не можу всього цього скласти докупи!
— А не розказував він тобі, що побував аж за краєм світу й вернувся назад? Такі байки неправдиві!
— Ні, такого він не розказував, і я певен, що він не бреше! — палко заперечив Кучма. — А ще птах каже, що там вода безперестанку рухається і б’ється об берег. Коли він не чує того прибою, то дуже за ним скучає. І звати його Кегаар, що означає «прибій».
Усе розказане справило велике враження на Ліщину й Падуба.
— Ну а чого він опинився тут? — спитав Ліщина.
— Він мав би давно бути коло тієї Великої Води, де його родичі вже паруються і виводять потомство. Очевидно, на зиму, коли там стає надто холодно й незатишно, вони летять у тепліші краї, а на літо вертаються додому. Але цієї весни він дістав рану. Незначну, та він мусив затриматися. Якийсь час набирався сил, вештаючись коло граків. Потім піддужчав і вже летів додому, але сів на фермерському подвір’ї, де й здибався з тим лихим котом.
— Отже, коли він набереться сил, то полетить далі? — спитав Ліщина.
— Авжеж.
— Тоді ми марно витрачаємо на нього час.
— Чому, Ліщино? Скажи, що ти задумав?
— Поклич-но Ожину й П’ятого… І Срібного! Тоді поясню.
Тутешній сильфлай не зрівняти було з тим, що вони мали колись, на сендлфордських луках. Кролі його так полюбили! І золоте вечірнє сонце, й довгі тіні від кущиків трави, й прохолоду, настояну на пахощах чебрецю і квітучої шипшини. На сендлфордських луках кролі щодня бачили людей. А тут, відколи прибули, бачили тільки одного чоловіка, й того на коні. Окинувши поглядом гурт кролів, що зібрався коло нього, Ліщина завважив, що виглядають вони дужчими, здоровішими й щасливішими, ніж того дня, коли приблукали до пагорба. Хоч би що чекало на них у майбутньому, а поки що він, Ліщина, нібито виправдовував їхнє довір’я.
— Якщо я не помиляюсь, — почав він, — живеться нам тут непогано! Вже ніхто не скаже, що ми — гурт глессілів! І все ж мене турбує одне питання. Мені навіть дивно, що з усіх нас я перший заводжу про це мову. Якщо ми цього питання не розв’яжемо, то колонія наша, попри всі наші старання, загине!
— Як це? В чім річ, Ліщино? — спитав Кучма.
— Пам’ятаєте ви Нільдрогайн?
— Вона перестала бігати! Ми співчуваємо Суниці, але до чого тут Нільдрогайн?
— У нас немає жодної кролиці, а якщо немає кролиць, то й кроленят немає, а без них за кілька років колонія вимре!
Досі вони тільки й робили, що змагалися зі смертю, а щохвилинна боротьба за виживання не дозволяє навіть подумати про інші потреби. Але нині, сидячи проти вечорового сонця на затишному, безлюдному пагорбі, знаючи, що позаду — вигідна підземна оселя, й відчуваючи, як трава в його шлунку збивається в кульки, Ліщина сумував — сумував за подругою. Решта промовчала, але Ліщина зрозумів, що його слова досягли мети.
Сонце пірнуло ще нижче. Нарешті Ожина запитав:
— Що ж діяти? Знов подаватися в мандри?
— Може, обійдеться навіть без мандрів, — відповів Ліщина. — Просто треба десь знайти кілька кролиць і привести їх сюди.
— А де їх узяти?
— В іншій колонії.
— Але хіба є ще якась колонія на цих пагорбах? Хоч би звідки дув вітер, а кролячого духу не чути!
— Але ж у нас є птах! Птах може облетіти околиці й принести нам потрібні вісті!
— Блискучий задум, Ліщино-ра! — захоплено вигукнув Ожина. — Цей птах за один день вивідає стільки, скільки ми не вивідаємо і за тисячу днів! А ти певен, що ми зуміємо умовити його? Чи не полетить він зразу ж, як тільки піддужчає, чи не покине нас?
— Не знаю, — відповів Ліщина. — Треба тільки добре годувати його та сподіватися на краще. Але слухай, Кучмо, ти так подружив із ним, то чи не міг би ти пояснити йому, як багато це для нас важить? Адже йому досить буде разок облетіти пагорби й сповістити нам усе, що він побачить.