«Ну, в цих міркуваннях є хоч натяк на якийсь здоровий глузд», — подумав Ожина. А вголос відповів:
— Отой наш великий кріль подужає будь-якого кота! Коли ми йшли до вас, він мало не вбив одну з тутешніх кицьок!
— Але йому не хотілося б дожидати ще одну кицьку! — весело докинув Кучма. — Тож якщо ви справді хочете попастись при місяці, то ходімо туди, де нас жде не діждеться Ліщина!
Кучмі здавалось, що посуваються вони вперед страшенно повільно. Самшит і Конюшина начебто збагнули, що треба поспішати, й намагалися не відставати, але решта двоє, Лавр і Копичка, вистрибнувши на подвір'я, всілися на землі й дурнувато роззиралися навколо. Вони то кліпали розгублено очима, то витріщалися в пітьму, не слухаючи ні умовлянь Ожини, ні нетерплячих наказів Кучми.
Цієї хвилини інша кішка, смугаста знайома Ліщини, вийшла з-за рогу будинку й попрямувала до них. Коли вона минула будку, прокинувся пес-лабрадор і, виткнувши голову з будки, подивився в один бік, тоді в другий. Ось він побачив кролів, кинувся вперед, скільки дозволяв мотузок, і люто загавкав.
— Вперед! Годі розсиджуватись! — крикнув Кучма. — Всі за мною!
Ожина, Вероніка й Козелець, підштовхнувши Самшита й Конюшину, зразу помчали в пітьму попід довгою коморою. А Кульбаба лишився біля Копички. І так і сяк умовляв він її поквапитись, чекаючи із страхом, що ось-ось йому в спину вгородяться котячі кігті. До нього підскочив Кучма.
— Ушивайся звідси, Кульбабо, як не хочеш, щоб тебе тут прикінчили! — крикнув йому на вухо.
— Але ж… — почав Кульбаба.
— Роби як тобі сказано!
Гавкіт собаки був такий оглушливо-жахливий, що сам Кучма відчував: його ось-ось охопить паніка. Кульбаба повагався ще мить, а тоді, зоставивши Копичку на подвір’ї, помчав поруч Кучми по стежці. Всі інші учасники нальоту вже зібралися коло Ліщини. Тут-таки тремтіли Самшит і Конюшина — вони, здавалось, були вже геть виснажені. Ліщина намагався заспокоїти їх, але, коли з пітьми виринув Кучма, замовк. Пес теж перестав гавкати, й запанувала тиша.
— Усі вже тут, — сказав Кучма. — Рушаємо, Ліщино?
— Але в клітці було четверо! — сказав Ліщина. — Де решта?
— Зостались на подвір’ї, — знічено відповів Ожина. — Ми ніяк не могли зрушити їх з місця, а тоді собака розгавкався…
— То ви кинули їх напризволяще?
— Скоро ними призволятимуться коти, — зло пожартував Кучма.
— Нащо ж ви їх покинули?
— Вони не хотіли зрушити з місця! Ще й до того, як загавкав пес, ми нічого не могли з ними вдіяти.
— Пес прив’язаний? — спитав Ліщина.
— Він-то прив'язаний! Але який кріль не кинеться тікати, опинившись за два кроки від розлюченого пса, хай він буде й на прив’язку!
— Це правда, — погодився Ліщина. — Ти творив чудеса, Кучмо! Мені вже розказали, як ти дав чосу тій кішці! Ну, а зараз — я сподіваюсь, що ти з Ожиною, Веронікою і. Козельцем доведеш цих двох кролів до колонії? Може, вам доведеться добиратися цілу ніч. Ви вже будьте з ними терплячі, бо швидко вони не побіжать. А ти, Кульбабо, підеш зі мною.
— Куди, Ліщино-ра? — спитав Кульбаба.
— Забрати і тих двох! — пояснив Ліщина. — Ти з усіх найпрудкіший, то й ризик для тебе найменший. Ну ж бо, Кучмо, не зволікай, прошу тебе! Веди всіх у колонію! До завтра!
І не встиг Кучма відповісти, як він щез під в’язами. Кульбаба невпевнено глянув на Кучму.
— Ти збираєшся виконувати наказ? — сердито спитав його Кучма.
— А ти? — перепитав Кульбаба.
Кучмі в одну мить стало ясно, що коли він не виконає негайно розпорядження Ліщини, настане цілковитий безлад. Тож він, на гаючись більше, повів своїх п’ятьох кролів униз по схилу. А Кульбаба кинувся слідом за Ліщиною на подвір’я садиби.
Скрадаючись попід коморою, він почув, як Ліщина умовляє Копичку. Вона і Лавр там і сиділи, де їх залишили Кучма й Кульбаба. Пес вернувся у свою будку, але не заснув — пильнував далі. Кульбаба обережно вийшов з густої тіні й наблизився до Ліщини.
— А я тут гомоню з Копичкою, — сказав Ліщина. — Хочу пояснити їй, що йти нам недалеко. Може, ти спробуєш умовити Лавра?
Він намагався говорити веселим голосом, але Кульбаба помітив, які в нього широко розплющені очі, як легенько тремтять передні лапи. Тут і Кульбаба завважив щось дивне — чомусь серед ночі посвітлішало! І якесь ніби гурчання долинуло здалека. Може, коти? Він озирнувся і побачив: обидві кішки сиділи, припавши до землі перед будинком. Може, вони через Кучму боялися підступити ближче, але ж і забратися геть не хотіли. Дивлячись на них, Кульбаба відчув раптом крижаний стиск жаху.